БІЗІ МЕН

"Не гальмуй - снікерсуй!"- каже нам реклама з телевізору. І правильно каже, адже не можна стояти на одному місці. Життя - цікава штука: комусь щастить, іншому ж дошкуляють злидні. Але тільки ми вибираємо свій життєвий шлях, тому що ніхто нам не може завадити робити те, що ми хочемо. Ну  що ви! Ні, я не закликаю до злочинства чи якихось незаконних дій, я просто кажу, що все залежить від нас самих. Але не буду відволікатися, а краще розкажу про людину в якої цей шлях виявився дуже тернистим. Це не правильно було б засуджувати її дії, але й величати їх було б ганебно. Звичайно ж кожен вибирає сам свій шлях, але не завжди він закінчується щасливо.

У нього все починалося, як у всіх звичайних дітей. Він мирно грався машинками, бігав за метеликами...Та дивне було те, що з самого дитинства просив називати себе Мен. Він був здібною дитиною ще з самого народження: швидко почав ходити і говорити, цікавився не дитячими темами. Але як і всі хлопчаки його віку він полюбляв комікси. Він помітив, що багато супергероїв, як Супермен, Спайдермен, Айронмен мали закінчення -мен. Ось тому у нього виникла така дивна забаганка. Але що могли сказати рідні та друзі малому хлопчику, та й знаєте, якось прижилося у нього ім'я Мен. Цей вундеркінд дуже любив гру "Моє місто". Уся гра полягала у тому, що ти мав продумати розвиток і розбудову міста, життя його мешканців. Таких ігор було багато, є і у теперішній час у віртуальних мережах, та ця гра була не комп'ютерною, а справжньою. На листочку усе записувалось, перевірялося та рахувалось. Захопився ж наш герой нею після того, як почув розмову двох тіток про те, яке ж тяжке теперішнє життя, які недосконалі влада і закони, дуже дорогі ціни. Але в його серце вселили надію слова "але в майбутньому, можливо, усе буде краще".

Пішовши у школу Мен гарно вчився, ретельно виконував домашні завдання. Він був надзвичайно здібною і розвинутою дитиною. У нього було багато друзів. З ним хотіла дружити уся школа, він був "всенародним", хоча точніше "всешкільним" улюбленцем. От що значить зарекомендував себе класно і діло в капелюсі. Його знали навіть ті, кого не знав він.

Тепер ви сидите, любий читачу, і думаєте: "Хмм... цьому хлопчині так добре живеться, він такий розумний і комунікабельний. Чому ж тоді на початку говорилось про тернистий шлях? У цієї дитини є усе про що можна тільки мріяти. Наберіться терпіння, читачу, зараз усе я вам розкажу.

Так ось все то ніби й добре було б, якби не та гра. Хоча, ну що ж тут поганого, в тому щоб будувати і придумувати своє місто. Це ж так цікаво й захоплююче! У Менову душу залізла чи, можливо, заповзла і поселилась мрія. Він хотів збудувати ідеальне місто, де б усі були щасливі.

Хлопчина швидко вчився, наполегливо сидів над підручниками і книжками, адже та мрія шкреблась на душі тисячами кішок. У старших класах він так захоплювався навчанням, що навіть не ходив гуляти і забував про своїх друзів. Звичайно, дуже швидко багато людей відвернулося від нього, тому що хто хоче дружити з "нудним батаном"?  Біля нього залишилися самі віддані і близькі друзі дитинства, з якими він буквально виріс з пелюшок. Ота ж мрія росла і прогресувала, як невідома хвороба, ніби вже й можна було б винести вирок, та зарано ще. Він обожнював точні науки такі, як математика, фізика, географія. Йому хотілося знати якомога більше про те, як будуються міста. Адже він розумів, що починати треба з чогось маленького. Усю країну чи весь світ не змінити в одну мить. Наш герой казав мудрі слова: "Усе починається з комашки, а закінчується слоном.". Можливо у них був якийсь прихований зміст, хто зна?

І ось наш Мен вже вчиться в університеті. Ви, напевно, здогадалися, що й там він в усьому найкращий. Знову всі хочуть з ним дружити, знову він для усіх цікавий, та не до всіх було йому. Мен вивчав все нові й нові науки, читав книжки і все щось писав і писав на листочках, малював, креслив. Він довго міг не їсти, не пити, ні з ким  не спілкуватися і не гуляти. Дивина та й годі! Але на душі, як гадюка причаїлась та мрія, яка зруйнувала життя цьому молодому юнаку. Ось вже у нього в руках червоний диплом, радісні усмішки рідні і друзів, привітання вчителів та ще якихось там високих осіб, та Мену усе все рівно перед очима у нього ідеальне місто. Він уявляв собі те місто про яке він мріяв ще з дитинства. Високі будівлі, які красувалися на сонці своїми блискучими вікнами, їм не були страшні ні вітер, ні дощ, ні землетрус. Високотехнологічні машини, яким не потрібний бензин, вони використовують енергію сонця. Також усі продукти і товари були дуже екологічними і здоровими, без усіляких дешевих хімічних домішок. Понад усе Мена хвилювали закони, які могли б стати опорою для кожного жителя міста.

Пішов він працювати у просту фірму, ким історія замовчує. Наш герой хотів приносити користь людям, але його посада була настільки мізерною, що навіть великий розум не міг щось зробити для народу. Також він допізна затримувався там, так як був "хлопчиком на побігеньках". Через це він врешті решт кинув роботу і цілі дні присвячував своїй мрії.

Вечір. Горить настільна лампа, за столом сидить неохайний чоловік, біля нього, на підлозі, всюди лежать купи паперів, які були списані і змальовані. Хто б ви думали це був? Звичайно, що це Мен! Друзі жартома називали його Бізі Мен, адже так як наш герой був людиною освіченою, він полюбляв вживати іноземні слова. Так ось коли йому дзвонили друзі:

-Хай, Мен! Йди з нами на вечірку. Розвієшся трохи, а то скоро зовсім приростеш до крісла!

-Я бізі! - відповідав Мен.

-Ну що ж Бізі, як хочеш.

Так нашого чоловіка почали називати не просто Мен, а Бізі Мен. Його друзі і знайомі дуже дивувалися, як він може просиджуватися цілими днями за столом і мріяти про уявне місто, якщо навколо нак гарно. Свіже повітря, навколо зелень, літають метелики, співають пташки - красота! Але наш геній не міг іти супротив своїй мрії. Він, як покірний раб, згинав спину і падав на коліна перед нею.

Якби сумно це не було його батьки не витримавши того, що їхній син присвятив своє життя грі, скоро пішли з життя. Але саме жахливе було те, що Мен цього навіть не помітив. На устах батьків перед смертю були слова: "Не такого життя ми хотіли йому".

Ну як кажуть в народі: "Старість не радість!". Але Мен на це не зважав, хоч він і був вже досить старшою людиною, наш герой і далі йшов до своєї мрії. Про нього піклувалися ті з небагатьох хто лишився з його друзів. Його квартира була вся в пилюці, завалена паперами і брудними речима. У ній стояв сморід від протухлих продуктів. Ніхто не хотів там навести порядок. Усі привикли, що Мен навіть не зважає на те, де він живе і як він виглядає. Дивно те, що у його квартирі ще не завелися таргани, усе це напевно тому, що й вони не можуть у такому середовищі жити. Життя нашого героя було таким самим, як і його квартира. Він нікуди не ходив, тільки нервово перегортав сторінки численних енциклопедій і підручників. Деколи щось тихо вигукував, сперечався з собою і знову гортав сторінки книжок не забуваючи при тому записувати на листочки усі гіпотези і припущення.

У маленькій кімнатці за столом сидів худий дідусь, який щось старанно виписував на папері, над столом миготіла лампочка. Мен був зовсім самотньою людиною. У нього не було рідних і друзів. Усі його вважали невдячною людиною, адже ні одного разу з його вуст не злетіли слова "Дякую!", "Прошу!", "Будь-ласка!". Але не будемо відволікатися. Мен усе пише щось на своєму листочку, дихання у нього  переривчасте, рука тремтить. Та він на це не зважає, адже саме зараз він дописує роботу усього свого життя! Невже у нього все вийде? Невже він стане відомим і хоч на старості літ заживе повноцінним життям? Інтрига?

Мен поставив крапку, він глибоко вдихнув і вже хотів закричати та ні одного звука не прозвучало. Наш герой завмер чи може заснув? Але хочу розчарувати вас. До нього завітала усім знайома подруга чорта Смерть. Вона не завжди приходить вчасно. У Мена могло  все вийти, а тепер усе пропало? Усі знають що її прихід неочікуваний та безповоротній. Та це ще не кінець! Кілька днів просидів у кріслі навіки завмерлий Бізі Мен. А лампочка все миготіла, вона можливо не втрачала надії що хтось прийде, що не пропаде витвір невизнаного генія. Її мали б вже давно поміняти, але ніхто не зважав на це. Кого цікавила якась там лампочка? Стрибнула напруга... Та ось і цьому джерелу світла прийшов кінець. Лампочка просто розсипалася. Здавалося б що кімната мусить зануритися у повну темряву. Але не сталось не так, як гадалось- з лампочки посипались іскри, які, мов океан, заполонили всю кімнату. Вогонь, спочатку маленький, почав як грізний революціонер відвойовувати все нові й нові простори. І ось у недавньому житлі нашого генія запанувало море вогню. Це небезпечна стихія, яку люди так довго пробують опанувати, пожирала усі папери, книжки і записи героя. Його мрія про ідеальне місто розсипалася в попіл. Коли приїхали пожежники нічого врятувати вже не вдалося, усе згоріло дотла. Не лишилося нічого самі лишень голі стіни і обвуглені меблі. Ось така сумна історія...

Люди, як акули, якщо зупиняться - то життя припиниться. Тому то і потрібен нам рух.  Життя - дивна штука: одних підносить, а інших кидає. Хтось залишається в серцях людей, а хтось йде у небуття без згадки. І тільки ти вибираєш, як прожити життя. Воно одне, а тому незабутнє. Ми мусимо принести добро і теплоту у цей холодний і несправедливий світ. Адже міняти світ ніколи не пізно. Навіть найменша зміна може принести великі наслідки!

Соломія Бжезінська