Вампірануті без Інтернету
То був ще день, проте мені вже не спалось. Я довго крутилась з одного боку на інший, металась по своєму ложі в різні сторони, навіть згадала пісеньку: “Баю-баюшки-баю, не лягай на краю, прийде сіренький вовчок і укусить за бочок”, - але заснути вона мені не допомогла… Хоча й не дивно, від таких пісень ще два дні не спатимеш… Марно я вовтузилась з подушками, ковдрочкою і розклала гарненько по порядку іграшки, щоб створити відповідну атмосферу, нічого мене не врятувало. Я одразу зрозуміла, що щось тут нечисто і що цей день точно має бути дуже галімим днем. От. І, наперед скажу, я не помилилася.
По своїй натурі я страх як люблю спати. З нашого склепу ніхто не любить так спати, як я. Я можу спати вдень, можу вночі, можу добами не прокидатись, чим, до речі, дуже дивую старікашок з сусіднього склепу. Навіть сам граф Дракула з докором в очах похитував головою дивлячись на мій ангельський сон. Ось тому явище мого НЕсну віщувало щось вкрай паскудне.
Я відкинула кришку труни і, зробивши велике зусилля, сіла, затуливши долонею очі. Призвичаївшись до ситуації в склепі, я глянула навкруги і жахнулась. Я бачу світло в кінці тунелю!... Ха-ха, насправді, це був останній сонячний промінчик, який падав крізь маленьку шпаринку, заткнути яку нікому руки не доходили чи то пак росли не з того місця… Так от, оглянувшись, я зрозуміла, що наш склеп таки досить пристойний. Він був прекрасно чорний, такої концентрації темряви не було навіть у труні Дракули… От тільки не подумайте, що я була у його труні, але зі слів очевидців я знаю це напевно… Холодні стіни були вкриті шпалерами з моху. Це був чудовий та запашний кольоровий мох, апогей прекрасності він набував, коли цвів, тому що у цей час по склепу літала безмежна кількість пилку, який світився різноманітними вогниками. У ті пори, у нашому склепі, розпочиналася цілодобова акція “Паті на хаті” і до нас у гості приходили усі кому не лінь (навіть олені).
У склепі, нас жило четверо, отож і трун було п'ять. На ваше здивування, п'ята труна слугувала своєрідним комодом, куди були складені провіант і найнеобхідніші речі, такі як: револьвер, срібні виделки, мітла, дохла мишка, зуби акули, якісь книжки та журнали моди. Там було ще багато усього, але наводити повний список немає сенсу, бо ви й так не зрозумієте призначення тих речей, я й сама не все добре петраю.
Тим не менше, хоч й ситуація в склепі була спокійною, тобто усі, крім мене, спали своїм звичним вампірським сном, я просто таки відчувала грозу, яка наближалася. Вилізши з труни і м'яко спригнувши на підлогу, трохи пострибавши, я знайшла кеди та натягнула їх на босі ноги. Я глянула в свою труну. Ноут, телефон, планшет - усі вони без Інтернету були просто шматками пластмаси. Важко зітхнувши і пустивши скупу сльозу, я вирушила на ретельніший огляд склепу. Найперше на що я натрапила були підручники, вкриті тонною пилюки, одразу видно що вони старовинні. Через це я почала їх переглядати. Амеба, розрізана аскарида, шматок черв'ячка, медуза, жуки, жуки, жуки… Фе, гидота. З великою огидою я взяла оту велику і тяжку книженцію, себто підручник з біології, і жбурнула його об стіну. Саме тому прокинулись мої односклепники та, з великими й повними тисячолітнім смутком очима, здивовано запитали: “Ей, ти чого?”. Я лиш відмахнулась рукою, а мої друзі,замість продовжити допити, вирішили усе це твітнути. Але коли вони схопились за телефони, в їхніх очах появились такі біль і безвихідь, що уся тисячолітня сумота здалась всьго лиш кісточкою в усьому людському скелеті. Так як я була потерпіла №1, мене почали реабілітовувати першою. Ми сіли за стіл, суворо глянувши один одному в очі, кожен відчув себе лицарем круглого стола, а отже не міг встояти перед спокусою почати допомагати іншим.
Перший пунктом реабілітації було наїстися від пуза. Для цього ми замовили доставку на дім. Її привозив дуже милий та симпатичний, молодий студент-вампір, а потім ще довго випрошував чайові. Раз навіть дійшло до того, що він почав декламувати п'єсу Шекспіра “Гамлет”. По правді, ці студенти вміють вчепитися до тебе краще п'явки.
Після довгого прощання з кур'єром, мені подали чашку моєї улюбленої крові з плаваючим коником-стрибунцем. Я з великим задоволенням похрумала цю чудову і смачну комашку і, випивши вміст чашки, відкинулась на спинку стільчика. Я відчула, як у моє знеможене тіло повертається життя, як моя шкура набуває природного відтінку, а губи стають яскраво-червоними. Я засвітилась від щастя, хоч радіти було ні з чого, проте звідкись зсередини це щастя так і променіло, так і хотіло вирватися на волю, розірвати моє тендітне вампірське тіло.
Чудово поснідавши, ми перейшли на пункт другий, він був дещо філософського спрямування, тоді як поїсти було цілком земним бажанням. Отже, я мала піти в мандри на цілу ніч, при тому обдумавши сенс нашого буття та побалакавши з природою. Ось такі ми, вампіри, шизіки.
Не знаю достеменно хто ввів у практику цей безумний другий пункт, але деколи він допомагав, тим більше у нашій ситуації сидіти склавши руки було б ще страшнішим випробуванням.
Отож моє вивідування обстановки в склепі обернулося у навколосвітню експедицію жорстокого і несправедливого світу. Хоча на дослідження нам відводилась тільки територія цвинтаря, тому що таких енергійних вампірів як ми, дорослі старалися тримати подалі від реального світу, на всякий випадок щоб ми не вчудили чогось забороненого. А все через те що такі, як ми, нова генерація вампірів, плюємо на всі правила і заборони.
Так от, щоб не бути голослівною, опишу момент нашого виходу в світ дещо шикарніше, ніж то було насправді, але усе відчула я саме так. Темний та просторий склеп почав перетворюватись на тісну і задушливу кротячу нору. Він тиснув на нас усіма стінами, мох кровожерливо простягав свої листочки до нас і шепотів:”Уб'ю, уб'ю, уб'ю…”. Усе стало потворним і чужим. Навіть моя труна випромінювала хижу злобу до нс і до мене зокрема. Нам забракло повітря, ми почали задихатися, хапаючись за горло і переветаючи усе на своєму шляху, ми якось добрались до виходу. Спраглі до кисню ми штовхнули двері, але вони не піддалися. Ми не здавалися та штовхнули їх у друге, на третій раз хтось додумався повернути ключ в замковій шпарині і вже тоді ми змогли вирватись з тюрми наших ілюзій і страхів. Опинившись на прохолодному нічному повітрі ми стояли у вичікувальній позі, а на нас дув легенький літній вітерець. Ми стояли і чекали, ми були схожі на четвірку супергероїв або ж черепашок ніндзя, які вирішили урятувати людство від злих геніїв. Трохи оговтавшись і прийшовши до тями, ми побрели світ за очі і вся наша героїчна компашка розпалась у порох і розлетілась в усі сторони.
Погода була чудова. Місяць ясно освітлював всю землю на ній можна було розгледіти кожну травинку. Зірочки мільярдами миготіли навколо нього. В дитинстві казали, що то молочні зуби вампірів, а ми маленькі вірили у те. На деревах тих шелестіли листочки про щось розповідаючи вітру. Не приглядаючись, можна було сказати, що все спить, тиша оповила кожен куточок цвинтаря, та насправді, добре придившись, ти спостерігав дивовижне нічне життя. Ось так милуючись природою, я дійшла до великого дуба, який ріс в центрі цвинтаря. На ньому постійно збирались зграї кажанів, які мирно спали у затінку цього дерев'яного велетня. Я, підійшовши поближче, приклала долоню до могутнього стовбура і почала вслуховуватись як тече вода по його старечих жилах. На гілці поблизу мене висіла заспана летюча миша, я б не здивувалася якби там висів ще хтось, наприклад москаль чи комуняка, проте там було там було всього лиш мирно спавша до мого приходу мишка. Я глянула на неї і зрозуміла, що кращого співбесідника мені годі найти:
-Люба мишко, про що ти думаєш високо літаючи у нічному небі? Напевно, ти дивишся на нічне місто,яке розцвітає немов жар-птиця посеред райського саду, але про що ти у цей момент думаєш? Чи думаєш взагалі? Можливо ти не здатна відчувати і сліпо йдеш за своїми інстинктами? Інстинкти, ох, у всіх вони є, та чи всі ведуть до добра? Для чого ми живемо, виживаємо? Кількість вампірів росте, проте кількість людей зменшується, вамп живе вічно, а люди вмирають, вампіру потрібна кров, люди їдять усе підряд. Та вони ж зїдять усю планету, мишко! Та тебе, мабуть, це не хвилює… Ти егоїстична, мишко, думаєш тільки про своє благо, про те щоб бути ситою, виспаною і в хорошому гуморі. Фу такою бути! Фу на тебе, мишко!
- напевно тільки я розмовляючи монологом можу посваритися і образитися на кажана. Ух, які ми все-таки дівчата неординарні люди. Ми можемо говорити самі з собою і при тому посваритися не тільки зі своєю шизофренічною половинкою, а й придумати про оточуючих стільки, що уже й не розрізняєш де реальність, а де видумка. Отаке то.
На мене нахлинули сильні жаль і сум. Я згадала чого я отут сторчу та розмовляю зі звірями. Тому я твердо вирішила покінчити з цим раз і на завжди: зустріти світанок з розкритими обіймами. Статистики кажуть, що ви за життя матимете десять самогубць, так ось я буду першою.
За кілька хвилин уже мало сходити на свій денний трон ясне та величне світило. Своїм промінням воно назавжди зітре мене з лиця Землі, перетворивши в попіл…
-
Агов, нет включили! - мене відірвали від смутних думок і я з новими силами повернулась до життя.
Коментарі
Дописати коментар