Вампірануті на побаченні

Прийшла весна. Котик має кішечку, птах - пташечку, а ти не маєш нікого. Ухаха. Велика всесвітня несправедливість. Всі ходять парами, а ти сидиш у склепі та витріщаєш очі в екран мобіли. Саме в такі моменти у тобі прокидається філософ та самокритична фігня. І починають вони тобі на вухо дзижчати, один з права, а інший зліва. Балакають про усе: про те який ти поганий, не гарний і взагалі відстій, про сенс життя, про всесвіт, про пластичну хірургію, про зміну іміджу і про всяке таке. Під час таких лекцій твоє внутрішнє Я починає прислухатися і каже: “А якщо справді я потвора, мене ніхто не любить, я жирна, треба схуднути, хочу їсти, не можна їсти - треба схуднути, треба займатися спортом, хух присіла раз і достатньо, піду поїм, хто приніс печеньки??!!”. Одним словом бути дівчиною не так просто, тому що, окрім тарганів у мізках, є ще безліч дятлів і пеліканів, які застряли у вусі та шепочуть різні дурниці.

Отож, це був найзвичайніший та найбуденніший день. Ніщо не віщувало змін і взагалі перспектив ніяких також не віщувало. Я сиділа у своїй труні, звісивши ноги, та переглядала новини. Мої побратими також не займалися чимось корисним. Одна виміряла талію, один висів верх ногами і пробував качати прес, а інший лазив по підлозі та ловив жуків, які порозсипались з банки. Через це, якби ми були живі, у нас стався б інфаркт, коли задзвонив телефон. І не просто телефон, а мій телефон. Я здригнулася, по шкірі пробігли мурашки, мене облило холодним потом і я нарешті підняла трубну, не дивлячись хто дзвонить. Я зібралася з силами і сказала різким й грізним голосом: “Алло?”. З іншого боку слухавки я почула спокійне дихання та чіткий, мелодичний голос… тут має бути аххх… цей голос промовив: “Го на побачення?”. Тут платівка зупинилася, музика перестала грати, пташки співати, побратими займатися своїми справами, а романтика почала вмирати. Я нахмурилась, попихтіла, подумала… так, я вмію думати… і відповіла питанням на питання: “А це взагалі хто?”. Прекрасний голос благально прокляньчив: “ Ну го, ну давай підемо, ну будь ласка, ти така класна, така файна, ну плізки, нууу…”. Скажу правду, у всіх був шок, при тому напевно більший ніж у мене самої. Сліпе побачення? Та хоч глухе й шкутильгаве, але побачення. Справжнє, натуральне побачення. А може це мій лицар на драконі? Мій принц, моя мрія, моя доля. Ааааа. Якщо розгубилась я, то тільки не мої односклепники. Вони почали мене підтримувати і телепатично вмовляти піти:” Ну чого ти морозишся? Га? Ну підеш, пожуєш... Тобі що страшно? Опам’ятайся, тебе на побачення кличуть. Вали давай… Завжди мріяла про таке, ой це так романтично! Одягни своє плаття. А ні, то ні. Не дивись так на мене. Я зрозуміла, джинси і тільки джинси…”. Мене кинуло у гарячку, я відкинулась назад, вдарилась головою об кришку труни, ойкнула і відповіла: “Ну добре”. Тут у фільмах включається весела музика, усі радіють, починається вечірка, усі всіх вітають, розпивають шампанське. Найцікавіше попереду.

Якось ми таки домовились на котру годину йдемо, таємний незнайомець пообіцяв приїхати на суперкарі за мною. Почалося збирання. Я б могла зібратися за 5 хвилин. Ну, а що тут складного? Джинси, футболка, кеди і вуа-ля, я гатоф. Проте мої односклепники зі мною не погодились, тому моє збирання затягнулось на довше. Спочатку довелось вибирати гарну футболку та сорочку в клітинку. Чорні джинси були незмінним атрибутом мого гардеробу, ну і завершальним етапом стали шкіряна куртка й чорні кеди. До мого вигляду додали ще кілька штрихів і мене хоч веди на рок концерт. Тепер можна було складати рюкзак. Можливо середньостатистичні дівчата й взяли б сумку та туфлі на каблуках,а я, як вампір непосидючий, завжди готова до всього. Мої побратими, які надзвичайно піклуються про мене, зібрали мій рюкзак так, що я хоч в потоп, хоч в пожежу, хоч в апокаліпсис, хоч в тижневий похід, хоч на війну.

Отож, настав довго очікуваний час зустрічі. Біля склепу щось загуркотіло та побібікало з такою силою, що двері ледве не злетіли з петель. Мене безсоромно випихнули на двір та швидко забарикадувалися з середини. Я маже луснула від обурення та, раптом, я побачила те, що стояло у нас під склепом. Мене не тримали ноги… ооо богиииии… Проте я опанувала себе, відкрила широко очі та почала оглядатися. Перед мною стояв величезний чорний лаковий трицикл. На ньому сидів чувак повністю одягнений у чорне. На його голові був чорний шолом. Він рукою запросив мене сідати позаду нього. Нічого не кажучи, він натиснув на газ та рвонув з місця. Я обхопила його рельєфно накачаний торс. Різкий одеколон вдарив у голову, тому я ще сильніше обхопила мужню талію свого незнайомця. Ми виїхали за межі цвинтаря та помчались трасою. Я почала детальніше ознайомлюватися з об’єктом, що сидів перед мною. Він дуже вправно керував своїм залізним конем, маневруючи між машинами. Він ні разу не обернувся та не спитав нічого, тому ця тиша почала згущуватися над нами і тиснути з усіх боків. Я хотіла заговорити, але зрозуміла, що вітер здує всі мої слова.

Ми продовжували їхати та невдовзі звернули на крутий підйом й виїхали на галявину. З кручі, біля якої ми стали, відкривався чудовий краєвид на нічне місто. Мій супутник зліз з мотоцикла, допоміг мені. Після цього він відійшов вбік, зняв шолом і виплюнув ополіскувач для зубів на траву. Незнайомець обернувся до мене, білосніжно усміхаючись, та промовив: “Вибачай за тривалу мовчанку, але сама розумієш, випльовувати на ходу було не безпечно. Мене звати Артур. - він протягнув мені руку. Я, з великими від здивування очима, подала йому свою руку у відповідь і він елегантно підніс її до губ та поцілував, - Мені так приємно, що ти погодилась прогулятися.”. Звичайно від такого не очікуваного перебігу подій мій язик таки занімів і я не змогла вичавити з себе й слова, тому мило усміхнулася.

Я дивилася у його великі сірі очі, які світилися ніжністю та чимось невідомим, таємним. Його світле волосся розвівалося на вітрі. Воно було зістрижене по боках. У вусі блищало кільце з маленьким хрестом на кінці. Якби не його гострі зубки, я б подумала, що він мисливець на вампірів. Його рівний та вузький ніс палко вдихав нічне повітря. Воно пахло хвойними деревами та чудовими нічними квітами. Широкі груди здіймалися від кожного подиху. Артур зробив крок у моєму напрямку та мовив: “Я не дарма вибрав це місце. Воно завжди зачаровувало мене своєю красою. Тут прекрасні краєвиди, нічне місто завжди перехоплює подих. За таку красу варто любити те, що ми вампіри. Та окрім цього, звідси чудово видно, як сатаністи роблять жертвоприношення.”. Ось такого я точно не очікувала, але це було так мило. Завжди мріяла подивитися на таке дійство. Моя душа співала, у ній літали радісні кажани і ніжно рвали її на частини.

Ми підійшли до краю урвища та поглянули вниз. Справді, у підніжжя було плоске плато на якому була намальована велика пентаграма, а навколо неї співали танцюючи чорні плащі. Ми всілись на краю і почали спостерігати, що ж коїтиметься далі. Мій дивний супутник стиснув мою руку в своїй і, оголивши зуби, тикнув пальцем у головного плаща. Той поважно розмахував руками та навіював страх в оточуючих. Не тому що він робив щось важливе, а тому що він випадково разів зо шість ледь не вмазав своїм сусідам по пиці. Та ось у найважливіший момент приношення жертви (дівиці, напевно цнотливої), бос спіткнувся та й плюхнувся прямо у калюжу. Ми не стримали сміху. Артур пронизливо засвистів у знак протесту. У той момент на нас поглянули десяток злих очей, ватажок закричав:”Лови їх!”. Усі почали дертись вгору, щоб спіймати не бажаних глядачів. Ми регочучи скочили на ноги й помчались до мотоцикла. Все ще сміючись ми від'їхали далеко від нервових сатаністів й помчали невідомо куди.

Ми продовжували їхати трасою, як раптом Артур обернувся і прокричав: “Ти напевно голодна? Тобі треба спробувати світлячків, то такий делікатес, ммм”. Я голодно глянула на нього, не промовивши ні слова. Невдовзі мотоцикл звернув на лісову стежку і почав заглиблюватися у гущавину лісу. Тут панувала тиша. Гілки шурхотіли від вітру, у небі літали кажани. Ми мчались стежкою, деколи зачіпаючи гілки, які били нас по лицю та руках. У далі я побачила старий храм, який повністю був порослий мохом та іншою зеленню. Він був збудований у грецькому стилі, чотири колони, які тримали трикутний дах, були обвиті плющем. Середину храму не було видно через суцільну темноту. Навколо літало безліч світлячків. Доїхавши ми припаркувалися перед входом до храму. Мій супутник злазячи підпригнув і зловив одного з комах. Він радісно простягнув її мені. Я глянула на нього великими очима та хмикнула: “Перевіряєш чи їстівне?”. Він похитав головою і закинув жучка собі до рота. Після цього закликав ловити комах самостійно. Спочатку у мене не виходило, я стрибала, як могла, проте світлячки відлітали в бік, коли моя рука хотіла їх схопити. Натомість Артур преспокійно ловив кожного, що потрапляв йому на око. Раптом я побачила великого та неповороткого жучища. Я зібрала усі сили і полетіла в бік гіганта, те ж зробив й Артур, ми одночасно підстрибнули, простягаючи руки. Під дією адреналіну ми зовсім не зауважили один одного, тому зіткнувшись ми просто повалились на землю. Мій друг почав корчитись,тримаючись за шию, коли він відкрив рота звідти вилетів той самий жук. Я швидко його вхопила та з'їла.

Ми незчулися як наступив світанок. Пора було вертатись додому. Ми швидко осідлали залізного коня та помчались швидше блискавки. Приїхавши на місце призначення, мій супутник допоміг мені злізти. Чмокнувши мене у щоку, Артур одягнув шолом і помчався геть. Ця реакція була мені незрозумілою і я навіть не знала, що й подумати. Ось так і закінчилось моє супер ідеальне побачення.

PS: На наступну ніч кур'єр нам приніс коробку з жуками. Тепер точно усе ясно.