Вампірануті мандрують

Щоб я ще колись поїхала в Карпати? Та ніколи в житті! Нехай воно у мене вічне і з часом мені стане нудно, але моя нога більше не ступить на ті землі. Я манала те все та бачила у страшному сні.

Отож було жарке літо. Ночі теплі, тож ми гуляли безупину. Дні ж були спекотні й ми не раз просиналися в холодному поті від кошмарів. Ви не знали? Вампірам також сняться кошмари, особливо, коли надворі жарко. Звичайно у склепі у нас холодно, ну як завжди в принципі. Хоч ми й холоднокровні істоти, принаймні так кажуть, ми боїмося спеки... й сонця. Ночами я і односклепники усіляко веселилися: то лампочки у під'їздах повикручуєм, то людей полякаєм, то з готів понасміхаємось, то заховаємо перстень головного... це така штука, яка захищає вампірів від сонця, проте її мають тільки особливі. Ех, корупція... то позакриваємо ззовні інші склепи. Весело нам одним словом. Ве-се-ло.

Одного дня, коли моя односклепниця роздивлялася свіжі випуски журналів моди чи "журналів для юних дівчаток", її очі запалали демонічним вогнем й вона, підкинувши журнал догори, закричала:"Гайда в Карпати!? Ми вже давно не вилазили з цієї помийки..." Ну наш склеп, можливо, справді трішки нагадував смітник. Ну бардак там, ну що поробиш?...
- Я читала, там дуже класно! Там цікаво, там природа, там є річки й гори, там є тварини. Ви тільки уявіть: ми зробимо фото на фоні Говерли. Нууу... там ще є жуки. Багато жуків!
Безперечно, остання фраза заставила стрепенутися кожного. І все... на наступну ніч ми вирушали в дорогу.

Спочатку усі були ентузіастами в цій справі. Ще б пак! Стільки нового, незнаного, недослідженого попереду, аж дух перехоплює!

Кожен загорівся бажанням, та не кожен ходив у походи й умів складати наплечника. Ну з цим легко, напевно. Принаймні я зрозуміла так: бери усе що хочеш, але вважай, бо нестимеш то все сам. Усе своє ношу з собою.

Склалися…

Ми майже вийшли, як раптом я згадала найголовніше про що ми забули - їжу. Усе таки гори можуть бути безлюдні, то що ж ми на дієту сядемо? На жорстоку карпатську дієту?? Я не одобрюю!

—Еее... Чуваки! А що ми гамати будемо? Ви чо реально збирались йти без жратви?!! Хіба ж так можна?!! Неподобство.

—Ти згадала, ти й неси.

—А їсти я також сама буду?

—Нууу... Ми щось придумаємо...

—Ха, точніше викинемо. Ги-ги...

—Що ти ржеш? Що смішного?

—Навіщо ти праску взяла?

—А що? А що не потрібно? А там розеток не буде? А мені в пом'ятому ходити? Думаєте викласти? Ой, ну добре, добре...

—Ну то чо? Жратву беремо??

—Бери вже…

Люди кажуть:"Бережи, як зіницю ока". Ось зараз це про мене, тому що я несу у своєму рюкзаку термосумку з пакетами крові. Я загубитись можу, а от односклепникам не раджу. Мабуть не згадаю останнього разу, як ми вилазили так далеко й так надовго від свого звичного житла – склепу.

Нарешті ми вийшли. Можливо ви зараз уявили кадри нашестя вампірів з якогось апокаліптичного фільму. Проте можу вас запевнити, що виглядало це цілком по-звичайному.

Забравшись у «трататайку», так ми називаємо дідову розвалюшку, ми поїхали на вокзал. По дорозі ми стали суцільним оркестром. Окрім того, що машина постійно видавала нам барабанний бій – тратата, його доповнювали й інші звуки не менш рок-н-рольні:

"Ой"– односклепник встав комусь на ногу/руку/голову/вухо...

"Ай"– відповідав той на кого наступили. Деколи це звучало відвертим соло – Айайай! Оййай! Ааааа! Ууууу! Я тебе уб'ююю!.

"Трриммайттесь міццнно, юхху!"– репетував ковбойським голосом ще й з акцентом наш водій. Він у нас просто чудовий, він італійський вампір, який трішки перегрівся на сонці й став скелетом.

"Еее"– означало, що хтось не згідний з тим що відбувається та відчайдушно протестує.

"Ооо"– велике здивування. Деколи означає, що хтось побачив старе-знайоме.

"Гііііі"– означає, що хтось щось забув дома. Не плутати з "хі-хі".

Ось так співаючи та роблячи музику ми доїхали до назначеного місця.

Квитки замовлялись через інет, тому ми одразу пройшли на потрібну колію, кілька раз заблукавши, й посунули до нашого crazy train.

В поїзді їхали достатньо спокійно. Ми зайняли ціле купе, закрились в ньому від сторонніх очей та й прийнялись трапезувати. Саме у той час до нас ввалилась своїм немало габаритним тілом провідниця, побачивши наш перекус, вона театрально повалилась на підлогу й втратила свідомість. Упс. Наші були змушені застосувати гіпноз, щоб вона забула усе що бачила та не збовкнула комусь щось лишнє. Маленька необережність і весь світ почекає, поки нас не вполюють всякі а-ля Ван Хельзінг.

Сяк-так доїхавши до станції Ворохта, ми вийшли на туманну платформу та почали гукати: конячкааа… хах, я жартую. Ми не кричали такого, ми ж не дурні… Ми просто дістали карту й пішли, як потім виявилось, в іншу сторону від Говерли. Після цього випадку ми одноголосно погодились, що у нас топографічний кретинізм. При тому такий сильний, що я просто не знаю. Й вирішили найняти персонального гіда. Знайшли, побачили, найняли. Тільки уявіть, як доля любить нас, що нашим гідом виявися перевертень…  але тоді ми цього ще не знали і не дізналися б, якби не повнолуння… Всім відомо, що вампіри й перевертні мають вельми недружні стосунки. Хоча коли моя односклепниця почала крутити перед ним своїм шилом, яке нас затягнуло в Карпати, він звернув на нього увагу й не зауважив її гострих зубок. Нас не видав навіть запах. Ми пахнули потягом, вокзалом та дурманними парфумами невідомого виробництва, якими нас облила люб'язна тітонька з нашого вагону.

Ми укутались в капюшони й вирушили в дорогу. А дорога була довга. Ми хоч і витривалі тварі, але 20 км, це занадто навіть для мене. Не те щоб я не могла їх пройти, але… але… Та спокійна я! Брели ми довго і нудно. Дорога була така, що її майже не було. Ми пробрались в заповідник і брели далі. Знову довго та нудно. Наш гід легко йшов, насвистуючи якусь мелодію. Я йому так заздрила, що з радістю вибила б всі зуби. А щоб не свистів, свинюка.

Нарешті ми дійшли до підніжжя гори. Глянули вгору з надією побачити Говерлу, а там самі вершечки ялинок. І тут вже нічого не вдієш. Треба йти. Знову. Тільки тепер на вершину. Проте так як тоді був сам обід і ніхто по сонцю йти не збирався, ми сіли відпочити та перекусити. Заховавшись в тіні дерев, ми розбили невеличкий табір. Ми сором'язливо поглядували на гіда. Можливо він зрозуміє наші дівчачі натяки й звалить від нас ненадовго. Щоб було без зайвих очей. Але, на жаль, він був не з того типу чоловіків, які розуміють натяки. Тому ви вирішили проблему геніально й самі завалили гіда. Ні, ми його не з'їли. Ми просто відправили його баїньки. Спочатку односклепниця пробувала загіпнотизувати його на сон, але я, не витримавши, виправила ситуацію правим хуком.

Ми дочекалися поки наш безневинно нокаутований прокинеться й вирушили в дорогу. З новими силами, яких вже не було. Почало смеркати. У Карпатах смеркає так: бац і темно. Наче хтось лампочку вимкнув. Наш гід з острахом кидав погляди на нас, але не переставав йти… напевно боявся… Почалось наше сходження на Говерлу трагічно. Йшла я собі нічого не підозрюючи, дивилась на землю порослу коренями і так гарно, з розмахом вписалась в дерево. Тепер я єдиноріг чи то пак одногульк?

Мої односклепники, важко дихаючи, почали згадувати, що вони могли не брати з собою. Їх навідала навіть думка, що не шкода викинути. Але вони тримались, мужньо та хоробро. Ми, дівчача частина, також тримались мужньо. Я б сказала, що мужніше, ніж наші хлопці… ну тобто вони не наші хлопці. Ну тобто наші, бо ми їх знаємо, але вони не наші, якщо ви подумали в якомусь іншому сенсі…

Ми йшли вже достатньо довго, навіть нема що порівнювати з попередньою дорогою. Настала ніч, а з нею вийшов місяць. Нам пощастило, що до вершини від був за хмарами. Ми вже бачили вершину, вже ось-ось піднімемось на неї. Моя односклепниця вирішила, що телефон в горах не потрібен і безперестанку робила селфі. Хто сказав психіатр? Проте зайшовши на вершину, я ледь не розплакалась, побачивши ще одну не нижчу гору. Ми піднялись на Малу Говерлу. Доля зла, полізеш і в Карпати.

Я розчарувалася в житті та в бутті остаточно. Для чого? Для чого ми сюди пішли? Ааааа… Ми дерлись по камінню, хто був худий, той протискався між камінням. Але худий? Ні, ні не чула. Хто сказав пончики? Не зліть мене! Ти не ти, коли голодний. Ми подолали залишок маршруту в мінусі сил. Нарешті викарабкавшись на ту злополучну гору, ми почали фотографуватись. За 5 хвилин зробили 100500 фото. Ми залишились задоволеними. Собою, фотографіями, нічкою. Проте нема добра без худа. Вийшов на нашу голову місяць. І наш на перший погляд безневинний гід почав волохатитись. Тільки місячне сяйво залило вершину Говерли, як наш вельми шановний гід перетворився на вовка й утік в невідомому напрямку. Ми залишились без гіда. Шкода, мені сподобалось його бити.  

Тепер ми були змушені розбиратися з картою або включати екстрасенсів. У цьому виборі ми розділилися. А той, хто вважав себе мудрим, взагалі відрікся від цього всього. І цим хто була я… так, так мені вже казали, що скромність головна моя риса… Ми вирішили йти до озера, адже де водоспад ми не знали. Ну тобто ми його чули, але нам було лінь його шукати. А от де озеро ми знали. Три гори, гори воно вогнем, і ми на місці. Але я вже казала, що доля нас любить. Пройшли ми вже повзучи ті гори, а тут сюрприз. Виявляється, що отово-во було не гори, а долини. Йо йо. Долина, Карл. Ми зовсім відбились від сил, рук, голови, ще там чогось. Але ми вампірануті, вампіри вперті. Вибачайте за тавтологію. Ми вірили, що ми це зробимо. Хоча достеменно ми не знали, що саме.

Година була далеко за північ. Подеколи ми чули нашого гіда. Подеколи я його перекривлювала і починала завивати на місяць. Думаю це було йому, як трактором по вухах. Ну і нехай, більше не почує він такої екзотики. Бо більше я сюди не вернусь. Ось так от. Це була важка внутрішня боротьба. Одна половина мене казала, що вона пишається цим вчинком, а інша просто мовчки взяла мотузку… і зробила собі гойдалку… та зі злістю прошипіла, що прив'яже себе, якщо ще колись захоче в гори, бо це хвороба і тут лікуватись потрібно. Але я відійшла від теми, так само як ми відійшли від правильної дороги. Ми знову загубились. Хоча начебто губитись не було де, бо нам треба було прямо йти. Але як бачите навіть на прямій дорозі бувають повороти. Ось така життєва філософія. Проте ми дійшли до того Несамовитого. І ми були ще більше несамовиті побачивши те до чого ми так старанно йшли! Нас обдурили. Нас обвели навколо пальця. Фотографії брешуть! Болото до якого ми прийшли, важко назвати повноцінним озером. Не дарма кажуть, що покупавшись в ньому цілий похід буде лити дощ. Я б також плакала пройшовши скільки кілометрів до оцього неподобства. Звичайно природа там гарна, але куди не глянеш й звідки не злізеш краєвид однаковий. Тільки сили та нерви витрачаєш карабкатись з вершини на вершину. Односклепники ж, знявши наплечники, одразу пірнули в холоднющі води озера. Я також не витримала й пішла купатися. Проте не з такою веселою фізіономією, як в них.

Вдосталь відпочивши та поївши, ми вирушили назад. Але вже в іншу сторону. На цей раз ми дійшли не заблукавши. Всього то кілька разів впали з гори, плюхнулись в річку, застрягли в болоті. А так то все було щасливо, якщо це можна назвати щастям.

Як ми дійшли до вокзалу я точно не пам'ятаю. Одне можу сказати, що йшли ми в Карпати вампірами, а вийшли єдинорогами. Ми спали весь час доки їхали назад додому. Мені снився наш склеп, наш безлад. без перевертнів, без гір та озер. А щодо жуків мушу вам сказати, ми також конкретно облажались. Тому що їх там не було, ну в ночі точно не було. З тварин ми бачили тільки одного перевертня і той від нас утік. Одним словом, не робіть наших помилок. Будьте розумними істотами.