Вампірануті в депресії

Життя покинуло моє бідне неживе тіло. Попри пізню годину на вулиці було світло. Місячне проміння, відбите від снігу, потрапляло у щілину в дверях до склепу. Поміж могил шумів та шурхотів сніжинками й опалим листям вітер. Нічні тварини вже давно позасинали у своїх нірках і тільки нам, вамп-студентам, якогось милого, не спалось.   

Ми лежали у своїх трунах і без ентузіазму втикали в стелю. Хтось намагався до неї доплюнути, але чомусь всі слюні, методом бумеранга, потрапляли йому в лице. Проте ми не здавались і продовжували розвивати свою апатію. Нам було все настільки безсильно, що навіть погортати стрічку новин в соц-мережах не хотілось. У п’ятій труні припадали пилом підручники та конспекти, білетами до екзаменів, що лежали на столі, вже обідали жуки, а ми й далі прокрастинували. Наші бліді, майже прозорі тіла, безвольно розклались на оксамитовому покритті нашої постелі. Ми впали не тільки фізично, але й морально. Наш дух вже копав тунель на іншу сторону планети, ось так глибоко він впав. А все тому, що настала сесія-депресія.

Я та мої односклепники віддали себе на поталу злій долі. Ми вже не раділи тому, що ми вічні, зараз для нас це стало тягарем. Вампостудентство випило з нас усе, як ми випиваємо кров з чашки. Мій односклепник вибрався з труни. Ледь переставляючи ноги, човгав до п’ятої труни, яка у нас була за шафу. Він, зі швидкістю людини, почав там щось шукати. Ми відклали усе своє нічого-не-роблення та без цікавості за ним спостерігали. Нам було абсолютно все одно, що він збирався робити. Нарешті він знайшов, те що шукав. Це був тесаний кілок з просто жахливим різьбленим рельєфом, який ми вкрали у нікчемного вбивці вампірів. Односклепник сумно оглянув склеп, видихнув та монотонно похитав головою, й приставив кілок до своїх грудей… Він тужився хвилин п’ятнадцять. Все видавав “иииии”, “иииии”. Мені на мить здалось, що якщо кілок зараз ще не заженеться у його серце, то з його тіла вилізуть як не очі, так щось інше. Нарешті він здався, відклав кілок та поплив назад у труну. Наші осудливі погляди пробивали у ньому дірку, яку він не спромігся пробити сам. У кімнаті відчувалась атмосфера пошани. Коли односклепник проходив повз мене, я навздогін підбадьорливо, але без азарту, кинула “Слабак”, а він присоромлено опустивши голову, поплентався до себе, відгодовувати свою низьку самооцінку.

Нічого не віщувало змін, ми й далі валялись, наче сміття, у своєму склепі. Нам здавалось, що про нас усі забули, а ми забули про усіх. Світ переставав існувати. Адже світ це вода, а ми у ній амеби. Наша свідомість затуманювалась, темрява майже поглинула нас, як раптом двері до склепу зашарпались. Наше, вже давно застигле, серце, ще раз зупинившись, заметушилось і втекло у п’ятки. Ми побліднули настільки, що майже злились із трунами. Нарешті двері піддались, а ми мовчки нарекли їх зрадниками. Запанувала ще більш оглушлива тиша. Від страху ми перестали відчувати. Нараз до склепу влетіло щось велике, гучне, шумне, неповоротке й зовсім незрозуміле. Я, дружно з моїми односклепниками, нічого не втямила, проте чекала нової темряви. Усі разом затамували дихання, але ми й так хвилин п’ять вже не дихали.

Я зажмурила очі, мої губи перетворились на ледь рожеву смужку, тіло напружилось, а мозок відсох. Я була вже настільки переляканою, що не боялась нічого. Розплющивши одне око, я зустрілась з сердитим поглядом дядька Дракули, який злостиво сказав щось типу “вставайте, неуки”, розвернувся і вийшов, закривши за собою двері. Наше нерозуміння стало ще більш незрозумілішим. Я все намагалась зрозуміти, але мій мозок відмовлявся підкинути хоча б пару варіантів.

А простір все працював і працював. У повітрі аж витало відчуття думання. Хтось хотів щось сказати, але вчасно закривав рота, відкладаючи не сказане подалі в ящик. Мені примарилось, що порох у склепі злетівся у фразу “Що він хотів?”. Але я відігнала від себе ці думки. Проте не всі з нас такі стійкі. Моя односклепниця все совалась і крутилась у своїй труні наче дзиґа, поки не зсунула її з опори та не полетіла на підлогу в труні, яка щасливо замкнулась на усі замки, навіки закривши її всередині. Навіть після цього вона не заспокоїлась та продовжувала вовтузитись, дряпаючи стіни й щось повискуючи. Один односклепник не витримав і пішов їй допомагати. Ох, ці почуття. Як погано вони на нас діють.

Залишились найсильніші. Я з іншим односклепником посилено змагалась за першість у нашій сесійній депресії. Я вже смакувала перемогу, навіть примружилась, щоб краще її відчувати. Однак, над мною появилось зубасте лице односклепниці та її сердитий голос вп'явся мені в мозок. Вона грізно махала руками, теліпала язиком та вирячувала очі, намагаючись мені щось донести. Вона так агресивно намагалась мені щось сказати, що односклепник почав її відсувати від моєї труни. На останніх силах вона прокричала мені просто у вухо: “Встала вийшла!!!”. І світ змінився… Я здивовано закліпала очима і повернула голову. В мені наростала буря, невже я не виграю депресивний марафон. Оглянувши склеп, я виявила, що усі труни крім моєї вже пусті, а на столі з’явились подарунки. Купа ящиків замотаних у блискучий папір та перев’язана кишками з бантами на горі. Свято до нас приходить, разом з сесією, депресією та Миколайком. Я вирила з поміж ящиків той, що був для мене. З великими від щастя очима я розкрила його та знайшла свою улюблену кров, окрім цього там була алкогольна та наркотична кров. “Сьогодні у нас свято”, - викрикнула я, прокушуючи пакетик.

Згодом, коли всі білети були вивчені, прийшло розуміння, що нас намахали, підсунувши кров ботаніків та відмінників. Підступний дядько Дракула, просто злий геній у області освіти. Зате ми здали всі екзамени на відмінно, за що отримали два дні канікул та свіжу індичку.