Вампірануті наступають на граблі

Моє життя стало яскравим та дивовижним, після того, як я придбала собі нову труну. Звичайно, вона ще не дуже розгойдалась, а кришку деколи ступорить. Так було й цього вечора. Я прокинулась від сповіщення на телефоні, проте захотівши подивитись, що ж там прийшло, я не змогла відкрити труну. Свою труну. О, ні! Я стала заручницею власної труни! Шляк би її трафив. Я вовтузилась, як могла, навіть постукала. Проте почувши у відповідь: "Занято!", зрозуміла, що мені прийдеться вибиратись самій.

Поки я всіляко намагалась викарабкатись зі своєї "тюрми", я почала пригадувати, чому вирішила настільки кардинально змінити життя і купити нову труну. Знаєте, як то кажуть, якщо вампір не змінив труни, значить не такі вже й кепські справи у нього. Просто скиглить. Я б не сказала, що справи мої аж настільки біда-біда, але змінити потрібно було щось і негайно. А все стартануло з тижня практики. Я стояла опівночі біля широкого майданчика посеред нашого цвинтаря, де скупчилась купа студентів та викладачів, та спостерігала як біля мене літала мушка дроздофіла. Я думала про те, звідки вони беруться. Мої односклепники штурхнули мене, щоб я не заснула на місці: "Аее, мислитель, ти не в Греції. Камоооон".

Я, закотивши очі, як ото зимою штанці закатували, повернулась до них і раптом побачила… його. Зеленого вампа, який недавно поступив у наш вампунівер та переїхав до нас на цвинтар, який суттєво так розширювався. Він жваво моргав усім дівчатам навколо себе, хоча це міг бути й нервовий тік. Моє око, запримітивши його, й собі почало сіпатись. Тим часом з центру майдану про щось гучно тріпались старикашки. Це були щорічні навчання, особливо обов'язкові для зелених. Моє око ще не встигло перестати доводити, що воно не москаль, як нас почали ділити на групи для виконання практичних завдань. Як нервових око-сіпак, нас поставили у пару, яка б не вижила під час апокаліпсису. Завдання полягало у вмінні домовитись з незнайомцем, от ми й домовились… піти на побачення.

Як романтично скажете ви. Ніфіга. Ні ні. Не повторюйте моїх помилок. Хоча, що я тут городжу, мозок і так не сприймає частки "не". Не Не Не. Тьфу, як від неї відмовитись?? Так от, скільки живу на світі, а повірте трохи багато я вже прожила, все постійно встаю на одні й ті ж граблі. Любовні граблища. Такі що ого-го і еге-гей. Можливо, я не одна у романтичних стосунках з граблями, бо знаєте як говорять "б'є значить любить". Мої граблі, очевидно, мене просто боготворять.

Домовились ми, значить, на четвер. Готувалась я ретельно, а зі мною готувались усі односклепники, здається ще більш ретельно, ніж я. Моя односклепниця, попри своє непевне ставлення до зелених, вихваляла "того хлопчика" , як могла і не могла. Я час від часу скептично поглядала на неї й намагалась розпізнати, який психічний розлад за цим криється. Хоча й себе я картала за постійні думки про нього й часте посіпування ока. Цей зелений явно запав мені в душу й зламав мою нервову систему, проте витрачати своє довге вампірське життя на нього я не спішилась. На все свій час.

Перебравши всю шафу, я заскиглила, що не можу знайти підходящі джинси, хоч у мене їх було штук двайдьсять. Замість того, щоб підтримати мене, односклепники, погрожуючи мені кілками, заставили натягнути сукню. З моїх вух валив дим, проте вдіяти я не могла нічого. Життя дорожче. Моя односклепниця завзято метиляла по мені кісточкою для пудри, як раптом у двері загримали. Почулось басовите:

- То ваш посіпака, ото під дверима стирчить вже скільки часу?!! - в моїй голові зароїлись мільйон знаків питання. Я вивільнилась від каторг односклепниці й вивернулась від потужного пшику парфумів в мою сторону. Швидко взявши найнеобхідніше в сумку, не забувши, покласти складений кілок, я вибігла на двір, а двері за мною гучно захлопнули й підперли з середини односклепники. Як ж турботливі вони друзяки.

Попри темряву, хоч око виколи, я заприміти те чудо, яке стояло неподалік при повному параді. Уся трава навколо склепу була витоптана, ніби по ній пройшлось стадо баранів. Я, з посмішкою від вуха до вуха, підійшла до нього:
- Хееей. Ти довго мене вже чекаєш?
- Та так, три години…
- Що блін??! - мені просто не вкладалось в голові. Я здивовано витріщила на нього очі й відкрила рота.
- У тебе такі надзвичайні очі. - промимрив він напівшепотом. А мені знову не вкладалось в голові. Ну що ти починаєш, нормально ж спілкувалися.

А спілкувалися ми й дійсно нормально. Від того злощасного завдання на виживання пройшло вже кілька днів, кожен з яких ми проводили у переписках один з одним. Я захоплювалась його ерудицією, попри малий вік, та класними пізнаннями в історії. Ми могли обговорювати все на світі й не було нам межі. Я читала його писанину й в повний голос захоплювалась нею. Здається я знайшла рідну душу, яку шукала вже давненько, зважаючи на мій вік. Проте, зараз у моїй голові був справжній кавардак.

Ми гуляли цвинтарем й говорили: я про життя, а він про серіали, турецькі серіали. Мені не вкладалось в голові. Здається вона була вже переповнена і з неї необхідно було щось викласти. Я захоплювалась природою, а він розповідав казки. Він взагалі виявився майстром розповідати казки. І про науку, і про себе, і про любов, і про все що він тільки міг вигадати й замаскувати. Проте тоді, я того ще не знала. Я гуляла й захоплювалась.

Десь на середині нашої гулянки він несміливо взяв мою холодну руку в свою лапищу, холоднішу за лід. Я завжди себе вважала найхолоднішим вампіром, справжнім потомком дядька Дракули, який є мрець мрецем. А тут, якийсь байстрюк, переплюнув мою холодність на раз і два. Моє обурення валило, як хробаки зі зігнившого трупа. Проте руки я не відпустила, живемо два рази. Метиляючи руками, ми йшли, милувались зірками й розмовляли. Я, як відповідальний слухач, робила розумне лице й кивала, а він, як хороший оповідач-плакальник, жалівся на життя. В кінці кожної фрази він не забував додавати "і нашо я тобі такий здався", сіячи в мені, як справжній садівник-аматор, зерно сумніву. А й справді нащо?

Час від часу, від цих напружених розмов, мої мізки закипали й відключалися. В такі моменти я зирила пустим поглядом у неіснуючий об'єкт попереду мене і виглядала, як зомбак, який побачив ті ж мізки. Зелений вертівся у мене перед очима й випитував про що я думаю. Я переводила погляд на нього й усвідомлювала, що у мене не було жодних думок.

Ми залізли на високу гору на краю цвинтаря. З неї ми бачили цілісіньке місто, яке просто дивовижно виглядало уночі. Ми стояли там самі, як ото показують маніяків у фільмах, й споглядали, перешіптуючись. Вамп постійно переминався з ноги на ногу, сувався й штурхався, і ніяк не міг вмоститись. Зачепивши рукою лоскотні струни мого боку, він увірвав мій терпець і я викрикнула:
- Ти прямо якась принцеска!
- Я не принцеска. Я тебе за це покараю!!
- Як?
- Закусаю!

Сказавши це, він впився в мої губи палким поцілунком. Скажу, це справді була якась каторга. Оце так покарання, гірше не придумаєш. Я вже боюсь. Будь-ласка, я буду хорошою дівчинкою, тільки не треба мене ще раз слюнявити. Ні-ні. Хтось йшов, ми зробили вигляд, що не знайомі й розглядали своє взуття. Тим часом, я витирала слизьку слюну з половини свого лиця і відчувала себе улюбленицею бульдога.

Йшовши назад, й втікаючи від сходу сонця, ми йшли попри могили. Зелений вчепився в мій лікоть й щось собі мимрив. Відійшовши від попереднього шоку, я нарешті почула його слова:

- Давай сфоткаємся! Нууу, давай.
- Ми ж вампіри…
- Блііін, точно… Пічалька.

Ми підійшли до склепу. Він широко розставив руки і я впала в його обійми. Вперше за всю ніч, я відчула себе добре й затишно. Поки я мило посміхалась собі, зелений махав рукою іншій вамп-дівці. І більше я його не бачила. Але на завжди запам'ятала...

Від спогадів мене відірвали мої односклепники, які вочевидь подумали, що я таки можу вмерти ще раз і цього разу вже назавжди, й вирішили відкрити мою труну. Щоб привести мене у почуття, вони помахали перед мною часником й звалили від гріха подалі.