Вампірануті та розчарування

Вампіром не кожен може стати. І здавалося б ними мають ставати розумні, виважені люди. Ну хоча б за прожиті роки мали такими стати. Та у сім’ї не без виродка. От живеш ти у своєму склепі, не знаєш горя, так гарно спілкуєшся з односклепниками і раптом виявляється, що це зовсім не ті вампи, яких ти знаєш практично більшу половину свого усвідомленого вампо-життя. Зовсім неочікувано твій світ міняється, і ти сподіваєшся, що вони або відселяться, або відселяться. А ось як це все сталось.

Ніч не передбачала нічого кримінального чи трагічного. Я встала ще як сідало сонце і почала наводити порядок у себе на голові. Односклепники ще спали десятим сном та бачили ріки крові на яких плавав заморожений шоколад та на якому сиділи жучки. Мені вистачило години щоб стати хоч віддалено схожою на людину, а не зомбі. Швидко випила стаканчик 2- та пішла у вампунівер. Місяць гарно освічував склепи та надгробки. По трохи цвинтар просинався та виходив на зовні. Я завзято підмогрувала молодим вампірчикам та щиро шкірила зуби. Сьогодні до нас приїхали гостьові лектори з іншого цвинтаря, які вже добре побачили життя і мають бажання поділитися з нами своїми знаннями про нього.

Пари пройшли феноменально. До кінця дозбирались ті, що не дожили до початку. Гостьові лектори розпирались про вовкулаків та їхнє життя. Розказували, що до них вкрай несправедливо ставляться, а вони між іншим особи тонкої чуттєвої натури. Вони теж колись були людьми і це треба враховувати. А зараз у них подвійне життя, їм важко. В них страшні душевні поневіряння, кожен другий ходить до психолога. Я слухала з відкритим ротом, наче свіжо виритою могилою. Опісля мені хотілось по швидше вернутися до склепу та розказати односклепникам, які цікаві факти я дізналась. Мене розпирало від передчуття захоплення та зацікавленості. Я ввірвалась до хати, плюхнулась на диван.

-У нас сьогодні такаааа лекція була! Ви не уявляєте. Короче. Нам розказували про вовкулак. То капець просто! - я почала розповідати, вирячивши очі та бризкаючи слиною.

- Фі. Бека! - сказав мені односклепник, поправляючи чуприну.

- Чому? Нам потрібно бути більш толерантними. Вони між іншим теж людьми були. І вони зовсім не погані! От я завжди хотіла мати друга вовка.

- Я не толерантний. - тепер була моя черга висловлювати своє фе.

- Більшість з них не обирали такої долі. Їх вкусили або вони такими народилися. Та навіть якщо це був їхній свідомий вибір, його треба поважати.

- Мені все рівно на них.

- Хей, постривай. Якби тобі було все рівно ти б не фікав, до того ж сам сказав, що ти нетолерантний. Як ти можеш бути моїм односклепником?! Це ганьба, не можу більше з тобою спілкуватися і бачити тебе не хочу. - я була холодна й тверда неначе сталь.

- Оййй, я просто сказав свою думку, а ти сказала свою.

- Та, а ще я сказала, що не хочу з тобою спілкуватись. Бо для мене важлива толерантність.

- Ну то й що. До цього ж спілкувались і нічо.

- Так, але цього тижня у нас гостьові лектори читали про вовкулак і це заставило знову задуматись над толерантністю.

- І що тепер?

- А те, що я не хочу дружити й жити з нетолерантними людьми. А раз ти такий наші труни не можуть стояти одна біля одної.

-  Обґрунтуй.

- Не буду, я все сказала. - відповіла я. Збоку сиділа односклепниця та спостерігала.

- Ви хворі, - сказала вона та вийшла зі склепу. Я пішла налити собі крові в чашку. Поки я поралась над своїм обідом, мій односклепник придумував свої заключні слова.

- Отже, ти не хочеш зі мною спілкуватися, бо я маю свою думку. Якщо ти не терпиш нетолерантних і жертвуєш дружбою, ти теж стаєш нетолерантною, бо ти терпиш нетолерантних. Хха. А взагалі я переплутав терміни. Я не є нетолерантним. Але то таке. Виходить ти нетолерантна. Оголошую суперечку. Здаєшся? - переможно виголосив він. Ну що ж, люди не міняються, вампіри також, хіба вип’ють крові буддиста. Я похитала головою та насупилась. Зваживши слова, мовила:

- Ти маєш право мати свою думку, а я маю право спілкуватися з тими, хто має такий же світогляд як я. Це саме стосується моїх сусідів. Мій склеп, і я можу обирати кому тут жити, а кому ні.

- То що кінець дружбі, бо ти нетолерантна? - не втрачав надії на палку сварку односклепник. Проте я була непохитна.

Мені важко було змиритись, хоч я відчувала, що зробила правильно. Я хотіла стати кращою версією себе і хотіла мати навколо вампів на яких можна рівнятись, від яких можна вчитись і відчувати себе вільно. А поки я просто лежала в склепі та дивилась серіал. І чекала на завтра, щоб мій годинник знову нагадав мені, що варто раніше лягати спати.

Настало завтра. Сьогодні у мене не було занять, тому й не було потреби вставати з труни. Після прокидання я завжди зачиняю її, щоб заховати від сторонніх очей безлад який там твориться. Особистий простір і всі діла. І ось крізь сон долинають до мене незрозумілі звуки. Якесь хрумкотіння, завзяте пихтіння. Спочатку я не дуже звернула увагу, думала, що такого можуть творити мої односклепники. Проте дуже швидко мені стало цікаво і я привідкрила труну. Те що я побачила, було наче кілок в серце. Мій другий односклепник, вамп на якого можна рівнятись, сидів на підлозі та їв часник. Я й уявити не могла, що хтось з мого оточення здатний на таке!

- Що ти робиш? - скрикнула я.

- Їм.

- Що їш?

- Часник. - спокійно відповів мій односклепник.

Труна захряснулась, коли я відсахнулась. Широко відкриті очі, сповнені жаху, втупились в оксамитову обшивку кришки. Я втратила дар мови, в мені говорили тільки емоції. Емоції розчарування. Побутує думка, що вампіри бояться часнику. Це не зовсім правда. Просто, ми як і всі інші істоти, любимо гарно пахнути, а часник, м’яко кажучи, не французькі парфуми. Він не надто корисний для здоров’я, але й не вбиває одразу. Проте вампірів від нього реально штирить, як від алкогольної крові та ще більше. Ніколи не відомо, чому вампіри починають вживати часник, на свій страх і ризик. У кожного свої причини: однобока любов, зрада, проблеми з навчанням чи на роботі, друзі-люди чи банально стрес.

Я вискочила з труни, ніби почула свіжу кров, та вибігла, зі сльозами на очах, зі склепу. Мій односклепник кричав мені у слід, намагаючись щось пояснити, та я його вже не чула. Моє горло стискало, губи скривилися у болісній гримасі. Я добігла до величезного дуба, видряпалась на нього, сполохавши декількох кажанів, й гірко заплакала. Усе моє тіло переповнювало розчарування. У мене було враження, ніби я не знаю того, хто так довго жив у сусідній труні.

Так я просиділа добру частину часу й місяць вже встиг високо засвітити в небі. Зірки сумно блимали на мене, а я сумно кліпала на зірки. Нарешті я заспокоїлась та вирішила вернутись до склепу, все одно всі дороги ведуть до нього. Я вже уявила картину пустого приміщення, в якому житимемо тільки я та односклепниця, бо всі інші як виявилось втратили життєвий орієнтир і не заслуговують життя у склепі, в якому гостював сам дядько Дракула. Коли я обережно просунула голову до середини та потягнула ніздрями повітря, гидота вже майже вивітрилась. Односклепник сидів на підлозі, похиливши голову та опустивши плечі.

- Краще б я цього не бачила. - промовила я, ставши в оборонну позу: широко розставивши ноги, щоб міцно стояти, та впершись кулаками в боки.

- Чо? Ти ж знаєш.

- Звідки?! WTF? - широко відкрила очі та рота я. Якби мене зараз хтось побачив, то міг би точно впізнати сюжет картини Мунка “Крик”.

- Я ще минулого року їв часник… - винувато промимрив він.

- Коли? Для чого? Нашооооо?

- Всюди. Хто зна. Бавлюсь часом. - мені не вистачало розуміння, я глянула на нього так, ніби він тільки що сказав, що знову став людиною.

- Не бався. - відрубала я та відвернулась. Так ми стояли у повній тиші, було чути тільки як мої нігті стукають по екрану телефону, набираючи обурливе повідомлення односклепниці. Дописавши та випустивши пару ніздрями, я через плече кинула:

- І часто ти цим займаєшся?

- Ні. Декілька раз в день переважно.

- Святий Дракула! Та як же то так. Жах. Караул. Ганьба. - моє обурення достигло точки кипіння і почало витікати з мене.

Поки я стікала обуренням, в моїй голові проносились всі хороші моменти пов’язані з моїм односклепником та безповоротно штампувались, як зіпсовані. Хоча він був для мене ледь не ідеалом, завжди вислуховував мої істерики та найдуркуватіші теорії, при тому завжди спокійно міг розрулити будь-яку ситуацію. Не ліз з порадами, як вампір на кілок. Не критикував та не принижував, а тут така біда. Така журба, що перед очима потемніло, і я обм’якла на холодну кам’яну підлогу склепу. Односклепник підійшов до мене з мискою жуків та запропонував.

- Ну що, давай похрумаєм як в старі добрі? - винувато посміхнувшись, він потер свою шию та місці укусу, від якого лишилось тільки чотири маленькі шрами.

- Тепер ніяких жуків з тобою! Фу.

- Ну я ж як з тобою йду гуляти, то не їм. Не переживай.

- Мені сама думка що ти їсиш часник огидна. Ти мене дуже сильно розчарував. Це був кілок у спину. Удар нижче зубів! - гнівалась я та сердито зиркала на нього.

- Ну вибачте що не виконую ваші ідеали. - розвів руками односклепник, так що жуки були на межі випадання з тарілки.

- Буває! - саркастично відрубала я.

До кінця ночі ми не розмовляли. Я не знала хто кого більше образив, хоч і відчувала непереносимий біль та гіркоту. У мене склалось враження, що я перепила крові депресивної людини. Мені нічого не хотілось і я була майже певна, що ми більше ніколи не будемо спілкуватися. Тепер усе стало на свої місця. Таємні відлучення, недомовки, тепер я нарешті перестала ігнорувати ледь вловимий запах часнику, який переслідував мого односклепника усюди, куди він йшов. Сьогоднішній ранок поламав усі опори моєї свідомості, поборов усі захисти та грубо тицьнув під ніс голу правду. Мій односклепник не є ідеалом. Він упав низько та не може встати, він звичайний вампонаркоман. Ще нижче упав його образ у моїй уяві. Як сумно втрачати королів.

Під ранок він тихенько підійшов до моєї труни. Відкривати не став, з поглядів безпеки. Обережно постукав та прошепотів:

- Як ти? З тобою все окей?

- Ні.

Ми ще довго спілкувались, хоч я вже не була впевнена, що все стане як раніше. Ми всі, вампіри, помічені смертю та комусь не вистачає вмерти раз.

У всіх бувають погані дні. В людей їх менше, бо життя їхнє коротше. А от вампір живе вічно, його не хватає склероз, тож усе пережите відкладається в пам’яті.