Вампірануті в депресії
Життя покинуло моє бідне неживе тіло. Попри пізню годину на вулиці було світло. Місячне проміння, відбите від снігу, потрапляло у щілину в дверях до склепу. Поміж могил шумів та шурхотів сніжинками й опалим листям вітер. Нічні тварини вже давно позасинали у своїх нірках і тільки нам, вамп-студентам, якогось милого, не спалось. Ми лежали у своїх трунах і без ентузіазму втикали в стелю. Хтось намагався до неї доплюнути, але чомусь всі слюні, методом бумеранга, потрапляли йому в лице. Проте ми не здавались і продовжували розвивати свою апатію. Нам було все настільки безсильно, що навіть погортати стрічку новин в соц-мережах не хотілось. У п’ятій труні припадали пилом підручники та конспекти, білетами до екзаменів, що лежали на столі, вже обідали жуки, а ми й далі прокрастинували. Наші бліді, майже прозорі тіла, безвольно розклались на оксамитовому покритті нашої постелі. Ми впали не тільки фізично, але й морально. Наш дух вже копав тунель на іншу сторону планети, ось так глибоко