Початок нового життя.

          У кімнаті було ще темно. Сонце тільки почало сходити на свій небесний трон. Його слабкі промені проходили крізь закриті штори. Вони забарвлювали приміщення в багряний відтінок, це породжувало неспокійну атмосферу.
Це була звичайна шинкова кімната. Хоча, якщо оглянути її детальніше, можна помітити, що призначена вона не для людей. Посеред неї стояла дуже майстерно вирізьблена і оброблена різними візерунками труна. Її кришка була відкинута вбік. Там мирно спала, усім вже знайома, дівчина. На цей раз вона була без плаща. У неї видалась невгамовна ніч, яку вона провела сперечаючись з відвідувачами шинку. Згадуючи нічні події вона починала показувати гострі зубки, але одразу заспокоювалась і починала мило посміхатися. У неї було золотисте волосся, час від часу його кінчики міняли колір. Саме по цьому можна було визначати, який у неї настрій. Її риси обличчя були досить витончені: високе чоло, тонкі скули, бліда шкіра… 

         З-за дверей почувся стукіт. Хтось не дуже старався бути ввічливим і гатив з усієї сили порушуючи спокій в кімнаті.
- Вставай! Ну ж бо я маю тобі дещо показати! - прокричав приятель дівчини з яким вона зустрілася недавно в шинку.

- Я-м сплю-м-м... - видала не зрозумілі звуки тільки недавно заснувша дівчина.
- Чи ти здуріла, скільки можна спати?! - це остаточно підняло злу і невдоволену, ніби вставшу з мертвих, дівчинку. Її волосся забарвилося у чорний колір, а це означало найвищу ступінь ненависті. Очі почали переливатися зеленим відтінком, а погляд був спопеляючим все на своєму шляху.
- Ні, здурів ти! - закричала вона у відповідь.
- Я тільки лягла спати і зовсім не маю бажання виходити на сонце!
- Ну будь-ласка! Я тобі полуницю дістану.
- Ти мене не підкупиш.
- Полуниця.
- Колись я тебе таки вб'ю! - дівчина вискочила з труни, як ошпарена, і почала одягатися. Гарно причесавшись і вмившись, останнім штрихом залишилася накидка. Вона легко поклала її собі на плечі зав'язавши спереду великий бант з червоної стрічки і одягнула великий капюшон, який повністю сховав її лице в своїй тіні. Тепер можна було йти.
- Куди ми йдемо? - відкривши двері спитала вона. Хлопець відкрив рот, щоб відповісти, але слова застрягли в горлі. Він зупинився в ступорі й не міг ступити і кроку. На його смаглявому лиці з'явився подив. Те що вийшло з кімнати могло і в кому ввести. Чорний плащ виглядав досить зловіще, але через глибокий капюшон складалося враження, що всередині пустота і тільки подекуди починали світитися очі.
-Т-ти з-збираєшся т-так й-йти? - заїкаючись спитав приголомшений хлопчина. Він ще досі не міг відійти від побаченого.
-Знаєш, я всяке бачив, але такого...
-Я завжди так одягаюсь. Мені не можна появлятися на сонці. - перебила його дівчина. Якби ви могли б бачити її лице, то зауважили єхидну посмішку.

         Навколо було тихо. Усі ще відходили від бурних веселощів. У шинку за столами хропіли ті, хто не встиг дійти до ліжка, а милі офіціантки пробували привести до ладу шинок. Прихожі з кожним днем все більше розходилися. Залишилося два дні до повнолуння. Друзі тихенько пробиралися через усі перешкоди залишені після вчорашньої бійки. У ній приймали участь усі охочі, а не активних заохочували ляпасами в потилицю і докорами сумління. Бідолашному господарю не залишалося нічого, як просто кричати: "Бійка, бійка!". Ніхто достеменно не знає через що почалося це все, але усі бачили наслідки. У куточку неголосно посапуючи дрімав охоронець. Він мав слідкувати, о нічні жителі з похмілля не перетворилися на купку пороху на сонці. Тепер вже порушувачі усіх правил, двоє вийшли на двір. Сонце вдарило в очі. Дівчина впала на коліна болісно скрикнувши і прикрилася рукою. Її друг підняв її і повів у тінь дерев де вона прийшла до тями.

- Я ж казала мені не можна на сонце. Воно не мене погано діє.

- Бачу, але я мушу тобі це показати. - сказавши те він пішов кудись у гущу кущів. Обернувшись він замахав рукою закликаючи слідувати за ним. Вона послухалась і рушила до нього.

         Ліс просинався. Пташки літали від дерева до дерева радісно щебечучи. Подеколи зустрічалися кролики, такі гарні і пухнасті. По всюди розносились чудові запахи дерев та квітів. Вони простягали свої листочки на зустріч сонцю і розпускали пелюсточки пускаючи в середину бджіл-працівниць. Навколо пурхали різноманітні комахи. Метелики прикрашали собою та забарвлювали таку страшну і темну в ночі лісну галявину. Почався схил. Хлопець вів дівчину вже знайомою йому стежкою. Гора була крутою та кам'янистою, втративши рівновагу можна легко скотитися до долу. Йти ставало все тяжче й тяжче. Колючі чагарники драпали шкіру і впиваючись у неї не відпускали. Парубок стрибнувши вперед ліг на живіт і підповз до краю урвища яким закінчувалась гора. Він сумно глянув в далину і сказав:

- Тобі треба це бачити! - Дівчина обережно зробила те саме що й її друг. Заглянувши в середину вона вжахнулася. Не так давно вони йшли лісом у якому попри нічні сутички вирувало життя, а у долині знизу життя не було. Від поселення, яке тут колись існувало залишились самі руїни. Їх обгородили колючим дротом і по периметру поставили охорону. Над розвалинами літали ворони, які шукали подиву. Самі ж солдати ходили по зруйнованим вулицям й шукали, що б можна було продати на ринку з цінностей.

- Це жахливо, що тут сталося? - з жалем запитала дівчина. Хлопчина зітхнув.

- Колись тут було велике процвітаюче місто. Та порушили спокій люди, які заявили претензії на нього. Вони прийшли зі зброєю і відібрали усе що тут було. Виживших залишилось мало. Ми воювали з останніх сил т нас зрадили і ми попали в засаду. На допомогу нам прийшли нічні жителі. тепер ми створили підпілля, щоб обороняти свою Батьківщину! Ми будемо раді, якщо ти вступиш у наші лави.

- Найболючіше коли біда стається з твоєю країною. вмирають невинні жителі. Я залишаюся!