Вампірануті зляться

Наш світ дуже мінливий. Навіть люди, які живуть не надто довго, це зауважують. Вони створюють науки, які це досліджують з якихось історичних пам’яток і статистики, ми ж натомість пам’ятаємо усе до дрібниць. Отож, настала весна. Це легко зауважити по відсутності снігу та морозу. Знаєте, в мороз у склепі не надто затишно, попри те, що вампіри холоднокровні та не надто відчувають перепади температур. Але от що я вам скажу, з приходом весни у деяких вампірів починається болячка, хандра чи як ще назвати. Деколи це заходить настільки далеко, що вампіри ледь не опиняються на межі вимирання, через викриття.

Ну а що? Весна ж. Коти вростають на гілках і не дають спати своїм мяуканням. Всі тварини, включно з людьми, починають шукати пару, нових відчуттів та почуттів, і всяку іншу дурню. Ми ж, вампіри, істоти більш розумні та виважені, принаймні деякі, не піддаємось на страшну природну провокацію. У нас немає переживань щодо продовження роду, надто короткого життя чи спадщини. Нас це не стосується. Ми ж вічні.

Але як то кажуть: у сім’ї не без дибіла. Ось так і у нас. Завжди є винятки з правила. Як би то сумно не звучало. Хоча, напевно, найсумніше це звучить, коли вчиш граматику якоїсь мови. От вам правило, а ось вам виняток. Так, про що це я… Аах, хандра, страшна-страшна хвороба, яка вражає саму суть вампіра. Ми називаємо це - людською хворобою. Я багато чула про неї, але ніколи не зустрічала хворого нею вживу. Проте усе буває вперше.

То був чудовий весняний вечір. Я прокинулась у своїй труні, прислухалась до каркання ворон на вулиці. На мить закрила очі та знову провалилась в сон. Мене розбудила односклепниця. Я нажахано закривала лице руками, а вона намагалась пояснити мені, що ми спізнюємось на першу пару. З настанням весни мені почало снитись сонячне світло, а це вже само по собі було жахом, а тут ще й розмальована односклепниця. Якби моє серце ще билось, то вже перестало б.

Ми вийшли у вечір. На небі сіяли зірки, місяць було ледь видно. На цвинтарі було достатньо тепло, хоча віяв прохолодний вітерець. Я ще була сонною, тому не зауважила сусіднього склепу. Мій лоб зіткнувся з стіною неочікувано. Я протаранила стіну та влетіла до чужого склепу. Всередині хтось заверещав,  я ошаліло глянула туди звідки долинав звук, сказала “перепрошую” та вийшла, не закривши двері.

Я йшла з широко розтуленими очима. На моєму обличчі відображався німий жах та шок. Хто б міг подумати, що той бабський вереск належав одному з найпрестижніших та найкрутіших вампірів нашого кладовища. Він був не надто старим, хоча набагато старшим за мене. Був на останньому курсі вамп-універу. За ним волочилась половина вампірів дівчат та геїв кладовища. Це було дивно, що саме моя голова пробила двері саме його склепу. Все, від сьогодні буду раніше лягати спати. Це тверде й непохитне рішення сильного та незалежного вампіра. От всьо.

В універі не було нічого цікавого та вартого уваги. Мій живіт видавав симфонію голоду і я не могла навіть зосередитися на словах вамп-викладача. Я сиділа скрививши лице та підставивши його рукою, й майже лежала на парті. Погляд впав на мобільний. Я взяла його та погортавши стіну новин, вирішила сповістити світу про свої турботи та бажання. Ще трохи перегорнувши записи друзів, я написала у себе на сторінці, що більше всього на світі я б хотіла, щоб зараз до мене приїхав прекрасний принц з хавчиком. До слів додала кілька сумних смайликів. Те що відбувалось далі я пам’ятаю, як в тумані. Я вже майже вмирала з голоду, з’їхала на стільчику ледь не під парту, безвольно опустила руки вздовж тулуба, як раптом двері в кабінет відкрились і в них влетіло щось швидке й розмите. Це дійство супроводжувалось аханням, зойками та смішочками  дівчат. Влетіле зупинилось біля мене, опустилось на коліно та протягнуло пакет з кров’ю. Мої молитви були почуті. Алілуя. Я не змогла відмовитись від такого галантного презента, тому жадно впилась в пакет й випила його до останньої краплі. В свідомості прояснило й я з подивом усвідомила від кого прийняла цей фатальний подарунок. На одному коліні перед мною стояв крикливий хлопчик, чий склеп я сьогодні протаранила. Я ахнула, побачивши та усвідомивши це. Глянула на односклепників, очима благаючи про допомогу, а ті негідники тільки посміхались та показували великі пальці вгору. Мене лишили напризволяще долі та цьому популярному старшокурснику.

Я мило усміхнулась та поплескала його по плечу. Пізніше подумала, що цього не достатньо, й промовила: “Ти просто врятував мене від смерті”. Я сподівалась, що це його задовольнить і він відчепиться від мене, але не тут то було. Він самовіддано глипнув на мене та, з якоюсь драматичністю, спитав, коли ми ще побачимось. Класом проколись зітхання, навіть викладачка витерла скупу сльозинку, яка випадково витекла з її ока. Я вирішила зробити вигляд, що не почула, проте мої брови були підняті, очі широко розкриті, а зуби ледь виднілись з-під натягнутих донизу губ. Усім своїм виглядом я говорила про своє невдоволення ситуацією, яка склалась. Проте вамп не здавався й повторив ще раз, максимально наблизившись до мене та сто раз перетнувши мої особисті кордони. Я протягнула довге еее і, знову повторивши еее, відповіла: “Не знаю. Давай не зараз. Пізніше поговоримо. Спишимось.”. Як не намагалась відкараскатися, заспокоїти його бажання й відсунутись подалі, все було на марно. Він, неначе герой шекспірівських трагедій, звівся та театрально заявив, що я маю його за пусте місце та уникаю. Уся жіноча публіка встала на його бік й почала казати, який я безсердечний вампір, якби епічно це не звучало. Слухаючи це все, в моїй голові крутилось одне питання. Як день з жахливого перетворився на ще жахливіший?

На такі питання не зміг би відповісти жоден філософ Давньої Греції. Не зміг би й сказати, що вкусило вампіра, який розпинався перед усією групою про те, як я не звертаю на нього уваги. Попри те, що знати не знав мене, а я його бачила чи не в третє, не рахуючи сьогоднішній вечірній випадок. Може він з переляку з’їхав з глузду? Мене усе, що відбувалось так дістало, що я пішла на відважний крок і вийшла. Через вікно.

Мені не давали спокою усі наступні дні. На мою пошту почалась атака від того нестерпного, усім відомого вампіра. Я ніколи не могла подумати, що мені колись буде страшно бачити в повідомленнях +1. Моя жалісливість не давала мені морального права не відписувати і повністю його ігнорувати. Тому я страждала голосно, але мужньо. Від моїх страждань страждали й мої односклепники. Лиш би не починати нових істерик з мого боку, вони погоджувались зі всім, що я казала, єхидно підтакуючи. Одне питання “коли ми знову зустрінемось?” виводило мене з себе на кілька годин і тоді тримайте мене семеро від мого злого мовчання. Проте навіть найглибша чаша колись наповнюється, наповнилась і моя чаша. Терпіння луснуло, як мильна бульбашка. Я здалась й таки погодилась зустрітись.

Мені так не хотілось йти, що навіть мій внутрішній екстраверт протестував. Але виходу не було, втечі також, хіба що в іншу країну. Проте дядько Дракула мене б не відпустив. Отож, я вибралась зі склепу. Мій горе шанувальник мав чекати мене біля головного дерева на цвинтарі, адже виявився повним топографічним кретином і міг загубитись в трьох соснах. Він наче абориген, що попав у місто з джунглів, що мене аж ніяк не тішило. Адже з моїм вмінням губитися та з його невмінням орієнтуватись на місцевості нас чекала дуже трагічна доля. І що дівки у ньому знаходили?

Я випила алкогольної крові для хоробрості та вилетіла зі склепу, з люб’язним копняком від односклепників. Вони, з натягнутими до вух посмішками, захлопнули перед моїм носом двері, не давши шансу на повернення. Я, приречено зітхнувши та нервово пошарпавши головною та руками, посунула на місце зустрічі. Прийшовши на пусте місце, я встигла зрадіти, чи бува він мене не продинамив, але тільки до моєї свідомості прибула радість, як з-за спини почулись кроки. Я обернулась та натягнула посмішку, як то просять шкільні фотографи. Моя рука вже піднеслась, щоб дружньо помахати, але вампір вхопив мене в свої лещата-обнімашки. Буквально вбив усе хороше, що я любила в обнімашках.

З першої зустрічі він почав посягати на мій простір, мої права та бажання. Після короткої розмови ні про що, він заявив, що буде називати мене “вампіруля”. Я вирячилась на нього, як на дошку з математичними прикладами. І спробувала прочитати заклинання, щоб вигнати демона. Або демона не було дома, або я не знаю заклинання, але нічого не сталось. А от моє становище погіршувалось катастрофічно, адже горе-прихильник почав роздувати тему про почуття. Я намагалась терпеливо слухати та хоч щось розуміти. Єдине, що я зрозуміла, що математику я розумію краще, при всій своїй гуманітарності до кісткового мозку.

Ось тоді, я вперше в житті, зустрілась з вампіром хворим весняною хворобою. Це виглядало во істину страшно. А слухалось ще страшніше. Ми гуляли під світлом місяця, час від час біля нас пролітали кажана. Ми гуляли, оглядаючи наш прекрасний цвинтар, хлопчина весь час окупував мій особистий простір. До певного часу я так нахмурилась, що він, зробивши перелякану міну, заявив, що боїться або я часом його не з’їла. Я не розуміючи глянула на нього й подумала, що й не таких дивних зустрічала. Ми так і тинялись поміж склепами, обговорюючи всякі дрібниці, він навіть почав здаватись не дурним вампіром. Проте ближче до півночі у нього почалось загострення, а разом з ним лекція про користь та потребу в почуттях. Я намагалась розумно та аргументовано заперечувати й привести його до раціональної думки. Та все зводилось на пшик.

Коли він почав обговорювати стосунки, випитувати моє бачення щодо них, моїй толерантності урвався терпець. Скорчивши кислий вираз обличчя, я почала, експресивно махаючи руками, пояснювати йому всю сутність буття вампіра.

- Ну в дідька зрозумій! Ти хочеш від мене неможливого. Ти хочеш людського, так іди до людей! Я ж не людина, я - вампір! Мені не важливі почуття, не важливі стосунки, яких у нас апріорі бути не може. Це все людське, це пережитки минулого. Забудь, що ти був людиною!

Я дала волю гніву. Моя злість зірвалась ураганом та промчалась смерчем в нічній тиші цвинтаря. Я бушувала, кришувала, правду-мать рубала. Й з тваринною радістю споглядала ніжну вразливість горе-вампа. Трохи заспокоївшись, я поплескала його по плечу, розвернулась та пішла, залишивши по собі тільки запах парфумів й шум повітря.