Bakota Hell

Історія про те, як ми здуру потрапили в Бакоту.

Це гарне, але прокляте місце. Принаймні для мене.

Одного літнього дня під кінець липня я і Ната вирішили поїхати на озеро. А то пройшла вже половина літа, а ми ні разу (уявляєте жоднісінького разу) не купалися. Начитавшись статейок про озера Львівщини, ми зібрали рюкзаки, сіли на маршрутку (її номер витіснився) та поїхали покоряти озеро. Їхали не багато, не мало, трохи менше години (якщо не враховувати час очікування маршрутки, яка мала би ходити кожні 10 хвилин, згідно з Google Maps). Ось так нас занесло у Винники. Ми вийшли на якійсь зупинці, бо своєї зупинки не знали, і почали розпитувати, як пройти до озера. Натрапивши на кількох не місцевих, ми врешті отримали відповідь, що озера нема. Покопавшись в інтернеті виявили, що озеро справді було спущено.
Ми не розгубилися, купили поїсти і пішли гуляти. І ось так гуляючи нам (точніше мені), прийшла в голову геніальна ідея: поїхати в Бакоту. Ми швидко все парішали, купили квитки, зібрали рюкзак, повирішували неув'язочки з батьками і вже через день сідали на потяг до Тернополя.

Поспавши біля тернопільського озера, ми потопали на автовокзал. А звідти наш курс пролягав до Кам'янця-Подільського. Їхали ми довго і важко. Бо практично цілу добу не спали. З Кам’янця ми сідали на ще одну маршрутку. Коли прийшов час виходити (в Каштанівці, бо ми йшли до бази “Бакота” і це все через мою маму, яка переживала, що на нас нападе дика лисиця, якщо ми не будемо жити на базі), то водій багатозначно натякнув, що нам не тут виходити, а нам треба до монастиря. Але ми вже мали маршрут (хоча не мали скачаної карти, ми просто включили інтуїцію та йшли). І тут був початок пекла.
Ми потрапили сюди у період дощів, а так, як доріг тут нема, то по всюди було болото, яке налипало на черевики і робило їх на кілька кг важчими, а також тут були калюжі на всю ширину недодороги, які ми обходили кущами і лісами не менш заболоченими. Поки дорога була одна, все було наче нормально. Йшли вже другу годину, просто йшли, у дупі грав вітер пригод, а організм віддавав останні сили. Можливо для когось 6 км раз плюнути і два рази перескочити, проте для мене це було суцільним жахом. На спині я несла (завжди) важкий рюкзак, в одній руці півторалітрову пляшку води, а в іншій сумку з фотоапаратом. Я ж то думала, що їду на культурний відпочинок, де можна буде забахати шикарний фотосет.  Так сильно я ще ніколи не помилялася.
Ми йшли безкінечність і не мали ніяких гарантій, що йдемо в правильному напрямку. Та ось ми дійшли до розвилки. Глип на телефони, а мережі як і не було (а її дійсно не було цілу дорогу). І карти нема, і інтернету нема. Зате є табличка "Дитячий табір Шанс". На що Ната видала: "Може у нас є шанс". І ми вирішили йти до людей. Йшли по дуже крутому схилу, мені вже було так жарко, лице було, як буряк. Я згадувала свою жахливу мандрівку на Говерлу, тому й видала "Як грьобана Говерла". І знову ж Ната, як у воду дивилась, - "Ти це ще згадаєш, коли ми назад підніматися будемо".

Коли ми спустилися до річки, то надибали на мирно відпочиваючі сім’ї. Проте ми так і не знайшли бази. Ми втратили надію таки її знайти. А це вже наближалось до вечора, тому потрібно було щось вирішувати. Ми почали ропитувати про базу й наскільки зрозуміли вона була десь дальше по березі. Я зловила частинку мережі, якраз достатньо, щоб поставити сторіс про те, що ми загубились в Бакоті. Ну я дуже соцмережна людина і деколи дуже вдячна собі за це (але це вже зовсім інша історія). Я наполягла на тому, щоб таки продовжити наш шлях і дійти до цієї світом забутої бази.  

Трішки пройшовши розмитими дощами дорогами, ми такий дійшли до омріяної бази. Ми йшли з думкою, що там є туалет, душ, світло, можливість зарядити телефони і супер класне місце для наметів всього за 20 грн з людини. Проте, як ви здогадуєтесь реальність виявилась зовсім іншою. Коротше, там не було нічого з переліченого.

Попри те, що нам начебто всю дорогу катастрофічно не щастило, нам таки шалено щастило. Усю дорогу нам допомагали незнайомі та чужі люди. Прийшовши до “бази” (щоб ви розуміли це була велика палатка, в якій стояла барна стійка, кілька столів з кріслами і не було світла), ми повсідались на лавку та почали сумно й розчаровано дивитись на горизонт. Там звичайно було гарно, проте не настільки гарно, як в картинках в Google. Ми сиділи і думали, що нам робити далі. Ми вглядались у гору напроти, де стояв той самий (згаданий водієм маршрутки) монастир та придумували, як туди дістатися. До нього вели дві дороги. Одна коротша, через хащі (нагадаю, що болото ніде не ділось, то ж фактично тієї стежки, на той момент не існувало), яка мала 12 км і довша дорога (принаймні дорогою, хоч і драглистою), яка мала 17 км. А ще нам сказали, що на той берег перевозять човном, але було два але. Перше, це коштувало 400 грн, незалежно скільки людей їде 1 чи 4. Друге, човен поламався. Тож цей варіант відпав сам собою.

В той час у нас появилась захоплююча гра “А що б на моєму місці зробив Ісус?”. У цій ситуації він би перейшов по воді на інший берег. Але ми не Ісус і по воді ходити не вміємо. Ми вже збирались силами, щоб вирушити 17-ти кілометровою дорогою до іншого берегу та компанія, що продовжувала відпочивати там (тому що вони не могли виїхати, бо їхні машини одразу застрягали) переконали нас лишитися. Вони запропонували нам кави/чаю, закип’ятили воду. Ми поїли, зігрілися, а згодом таки розклали намета. І дуже, вам скажу, вчасно. Тому що за кілька годин найшла така сильна гроза, що намет ледь не зносило, а крізь нього протікав струмочок. А поки було ще тепло, ми не втрачали можливості покупатися у шикарній воді Дністра. Єдина хороша річ того берега - це чиста, прозора та тепла вода. Нас навіть потягнуло на душевні розмови. Ну знаєте такі, які у звичайних людей відбуваються за бокальчиком вина. Пізніше спостерігаючи з намету за тим, як находить туман та хмари над затокою та жуючи родзинки в шоколаді, ми вирішили лягти спати.

За кілька годин ми прокинулись та пішли просити кип’ятку для чаю. Ще трохи посидівши у темноті намету “бази”, ми вирішили, що зробили правильно лишившись та далі пішли спати.

Наступного ранку ми прокинулись з великим бажанням звалити звідсіля. Поснідавши запарною вівсянкою та ще раз скупавшись, ми поскладали речі та вже збиралися йти, коли згадали, що у нас немає сірників. Так як у барі їх не продавали, ми вирішили ловити шанс серед наших сусідів, які теж вже збиралися валити з цього болота. У цих добрих людей таки знайшлась пачка сірників. Тому цілком задоволені ми потопали на маршрутку.

Щоб дійти до маршрутки нам потрібно було вернутися весь пройдений шлях, а там зателефонувати водію, щоб він заїхав у це село. Бо інакше діла тут не робляться, маршрутка не їздить, коли нема людей.

І ось продовжилась наш болотяний туризм. Я гарно вступила в болото так, що воно залилось у середину черевика, проте світило сонце і я сподівалась, що воно таки підсохне. Я згадала Говерлу, коли ми видиралися по схилу вверх, і попри те, що ми поспали, ми ледве волочили ноги та часто ставали на перепочинок. Минулого ж дня ми геройсько не зупинялися перепочити, сьогодні ж навіть Натин бойовий дух почав підунивати. Коли усі калюжі та болота були за спиною, а у нас лишилась година до маршрутки, ми вирішили подзвонити водію. Ната діловито впихнула телефона мені, аргументуючи, що не знає що казати. Я теж не знала, але якось та й поговорила з водієм, який з нас посміявся з натяком “а я ж казав”. А ще він сказав нам йти до траси.

Ми поскладали речі, зокрема я вже була витягнула книжку, з надією почитати. А ще взяли з собою смачнющі яблука, що трапились нам по дорозі, які ми потім залишили, так і недонесши. А також два помідори, які були ні в тин, ні в ворота, і які не помістилися у жодний рюкзак, тому я несла їх у руках (і добре, що несла).

Ми ще годину йшли до траси, сумно зітхаючи. Полегшення відчули тільки тоді, коли сіли на лавку на зупинці. Трохи почекавши, ми побачили нашу маршрутку. Вона повернула туди звідки ми прийшли, а водій нам крикнув, що заїде за нами. Ми перезирнулися і відчули якийсь підвох. То ми могли не йти додаткових 2 км до траси??

Нарешті ми сиділи у практично пустій маршрутці. Та чекали, коли нас завезуть до села Бакота, де знаходився печерний монастир. Ми довго їхали і навіть проїхали вивіску, на якій писало Печерний монастир. І продовжували їхали. По дорозі спілкувалися з водієм, розказуючи йому про наші пригоди. Коли ми нарешті проїхали половину його маршруту й таки заїхали у селище Бакота, ми вийшли й одразу зустріли дядька, який також прямував до монастиря.

Нам дуже пощастило, тому що він показав нам дорогу, а ще розказав, де можна посилитися. Ми сподівалися піти на дуууже класну базу, де з людини беруть по 40 грн за ніч. Проте перед тим ми заскочили пофоткатись біля скель. Дійшовши до гори, ми побачили стежку до монастиря. Там все дуже гарно зроблено, включно з вказівниками й нормальним туалетом. Глянувши на крутий спуск, ми зрозуміли, що з рюкзаками туди не підемо, тому ми лишили їх у тітоньки, яка продавала дуже смачний лимонад невідь з чого, проте дуже смачний. Озброївшись фотоапаратом, ми спустилися до монастиря. Нічого цікавого там не було. Зате були гарні краєвиди, які виходили засвіченими, і ми, які виходили, як чорношкірі вночі.

У нас було обмаль часу, як у Попелюшки. Ми мали вернутися до 17 години та забрати свої рюкзаки. Тому після намагання спіймати хороший кадр, ми спутилися до джерела й вернулися. Навколо джерела усі дерева були обвішані стрічками та різними тканинами, тому дорогою назад ми обговорювали забобони у різних країнах та як це пов’язано з релігією й традиціями. Можете й собі таке пообговорювати, при нагоді, можливо дійдете кращих висновків ніж ми.

Взявши свої речі, почали розпитувати, як пройти до омріяної бази. Нам потрібно було спуститися до стежки, пройти повз дачі, а далі кудись йти, але куди нам не пояснили. Тож ми почали спускатися й побачили дорогу. Ну як дорогу, траву з двома коліями від машини. Ната запропонувала піти тудою, я сказала, що це не змахує на стежку, проте вона сказала геніальну (насправді ні, не вірте) “Ну це ж дорога, вона має кудись вести”. А ось і ні, нікуди вона не вела, ми зайшли в тупик, бо дорога зникала посеред поля й мусили вертатися назад. Наступна омана нас зустріла під виглядом стежки, що була трохи нижче і як ви здогадуєтесь нікуди не вела. Ну як нікуди, вона довела нас до столика та лавочок, а далі зникала. Тож ми мусили вертатися (вгору, завжди вертались вгору). Нарешті, нарештііііі ми знайшли правильну стежку. Проте щастя тривало не довго, пройшовши чиїсь шикардосні дачі в такій дупі світу, ми знову загубилися. Спустилися до річки, глянули в один бік, глянули в інший та ніде не знайшли проходу вздовж берега, хіба вбрід, як підказав мужик на пляжі. Проте не знаючи броду, не лізь у воду. От і ми не полізли, а вирішили вернутись. Знову ж таки вгору. Пішли бічною дорогою та вийшли на базу з трейлерами, проте нам там не сподобалось, бо там нікого не було. Ми проминули її й потусили далі. Дорога повернула вгору й ми вийшла на чиєсь виноградне поле. Там було безліч сортів винограду, зрошувальна система, ми тільки йшли та дивувались, якого біса нас сюди занесло?? Ми дійшли до великих броньованих воріт і, алілуя, вони були відчинені. І нарешті (чисто гіпотетично) ми вийшли до бази про яку нам розказував мужик. А знаєте як ми впізнали? Він сказав, що там є шлагбаум та ворота. Шлагбаума ми не бачили, проте тут були ворота. Усе ж логічно, правда? Ми зайшли всередину і там нікого не було. Бігали якісь діти та й усе. Нарешті підійшов охоронець, ми спитали на місце для намету і тут БУМ. За добу 100 грн з намету. Мене взяла жаба, я не хотіла платити стільки грошей, навіть не за повний день. Адже це вже вечоріло, а з самого ранку ми повинні були сісти на маршрутку, інакше ми би стопили, бо лишитись тут ще на день ми не змогли б.

А з маршрутками справи такі. З Кам’янця-Подільського вони ходять три рази, проте третій раз маршрутка до міста не вертається. Перша в цьому районі (де ми були) проходила десь о 6 ранку, це не варіант, адже з цього огляду спати можна не лягати. Друга маршрутка йшла о 10. Ми собі прикинули, що з огляду на те, що ми дупля не даємо де ми є ( бо мережа звичайно, що не ловить, а карту ми звичайно що не маємо) до зупинки нам йти десь 2-3 години.

Охоронець пояснив нам куди йти, щоб поставити безкоштовно намет і ми вирушили в дорогу. Прийшли до дачних масивів, де нас зустрів ще один охоронець, який спитав чого нам треба. Ми жалібно відповіли, що нам би хоч до води дістатися. Він посміявся і зі здивуванням спитав: “Всього лиш?”. Тож ми далі йшли. Аж раптом побачили причал, такий гарненький, ще й спуск до води. Проте там нас побачила собака, яка почала скажено лаяти та бігти на нас, а ми почали відступати. До нас вийшов мужик, ми спитали у нього дорогу. Він нам сказав, що нам треба за шлагбаум, до поваленого дерева і там всі ставлять намети. Здогадатись не важко, що ніякого дерева ми не знайшли. Ми вийшли в поле, де по один бік дороги були зарослі кущів, а з іншого зарослі трави. Та ось ми знайшли галявину. Ната сказала: “Якщо тут є підхід до води, то я тут лишаюся”. Я була не проти, бо у нас ще були не з’їджені шпроти. І тут був вихід до води. Урааа ми знайшли місце для ночівлі. Самі, у довбаному полі.

Проте місцина справді була чарівна. Дерева робила “дах” над нашим наметом, окрім цього хтось залишив порубані дрова, а також від води відкривався неймовірний краєвид на скелі. Ми жартували, що вони виглядають, як Альпи і показавши фото можна сказати, що ми тусили за кордоном. “Виглядає, як фотошоп, але це не фотошоп”.

Розклавши намета та перекусивши вище згаданими шпротами, ми пішли купатись. Проте вода тут була брудна, до того ж була сильна течія й багато водоростей. Ми милися дитячим шампунем “Кря кря”, який супер класно пахнув і коли ми його купили, то ходили і весь час його нюхали, як наркомани клей. Після цього ми почали фоткатись, аж поки нас не настигла злива. Після дощу ми ще трохи познімали, а потім пішли спати.

Я проснулась від того, що мені було просто жахливо. Мене боліла голова та нудило, а ще я не могла більше лежати, від цього мені ставало ще гірше. Так, як Ната може спати всюди, скільки завгодно і будь-коли, я намагалась чимось себе зайняти. Спочатку я почитала книжку, проте зовсім скоро стало надто темно для цього. Я почала їсти арахіс, чим дуже знервувала Нату, бо я шаруділа кульком. Тож я вирішила відмити свої черевики від грязюки. Це хоч на трохи відволікло мене від свого поганого самопочуття. Після цього я зрозуміла, що мені конче потрібен чай. Почала збирати гілочки для розпалювання вогню, проте усе змокло під час дощу. Я попросила сірники та папір й намагалась так розпалити вогонь, проте у мене нічого не виходило. Тому я таки впросила Нату, щоб вона мені допомогла. Ми кілька годин пихтіли над вогнем і таки розпалили його, коли у пачці лишилось три сірники. Ууу тоді почалося свято. Ми вперше за довгий час запарили мівіну та заварили чаю. Коли наша трапеза була в самому розквіті, ми побачили рух в темряві.

До наш швидко наближався величееееезний жук з причепом (так ми його назвали). І що ви думаєте? Він посунув мою чашку наповнену чаєм. Ось тоді стало божевільно весело. Бо ми не на жарт перелякалися, особливо коли жук почав закопуватись біля нас і раптово земля переставала рухатись. А щоб знизити свою параною, ми пересіли. Пересіли на дуже не вигідне місце, тому що на нас постійно йшов дим. Але це краще ніж бути з’їденими жуком з причепом. Ось так ми сиділи до пізньої ночі. Ната була настроєна спалити половину своїх речей, щоб було легше йти. А ще ми викинули в вогонь шпроти, що лишились, і виявили, що олія гарно горить і думали, чому ж ми не використали її, коли мучились з вогнем. Ось так пройшов (лишень, тільки-но) другий день.

Зранку ми швидко зібрались та з’їли ті два нещасні помідори, бо уся вода у нас закінчилась, та вирушили до цивілізації. (Коли складали намет, то зауважили, що у нас розійшлась дуга. А на хвилинку намет то не наш та ще й зовсім новий. Але це вже зовсім інша історія)

Я вже казала, що нам щастило? І також згадувала, що вертались ми завжди вверх. Отож піднімались ми крутим підйомом, аж раптом бачимо їде машина. І ми такі може застопити, а потім згадуємо усі відвідані лекції про автостоп та фразу “треба мислити, як водій”. Ми глянули на круту дорогу, дорога глянула на нас, але ми таки підняли великі пальці догори. І знаєте що? Нам зупинили. Й не хто інший, як охоронець з бази. Він їхав до заправки, то й підкинув нас аж до Грушівки, де ми за 5 хв сіли на автобус, який йшов о 8 ранку. А знаєте ще що? Це охоронець був кумом водія маршрутки. Отакої. Ми блаженно добралися до Кам’янця-Подільського, а звідти подалися до Тернополя. Де наша історія закінчилась хепі-ендом, якщо не враховувати намету, який наскрізь промок під час нічної грози.

Ось такі у нас були пригоди. І ось чому ноги моєї більше в Бакоті не буде.