Dark Side

Прийшла весна. Котик має кішечку, птах - пташечку, а ти не маєш нікого. Ухаха. Велика всесвітня несправедливість. Всі ходять парами, а ти сидиш у склепі та витріщаєш очі в екран мобіли. Саме в такі моменти у тобі прокидається філософ та самокритична фігня. І починають вони тобі на вухо дзижчати, один з права, а інший зліва. Балакають про усе: про те який ти поганий, не гарний і взагалі відстій, про сенс життя, про всесвіт, про пластичну хірургію, про зміну іміджу і про всяке таке. Під час таких лекцій твоє внутрішнє Я починає прислухатися і каже: “А якщо справді я потвора, мене ніхто не любить, я жирна, треба схуднути, хочу їсти, не можна їсти - треба схуднути, треба займатися спортом, хух присіла раз і достатньо, піду поїм, хто приніс печеньки??!!”. Одним словом бути дівчиною не так просто, тому що, окрім тарганів у мізках, є ще безліч дятлів і пеліканів, які застряли у вусі та шепочуть різні дурниці. Отож, це був найзвичайніший та найбуденніший день. Ніщо не віщувало змін і вза...

То був ще день, проте мені вже не спалось. Я довго крутилась з одного боку на інший, металась по своєму ложі в різні сторони, навіть згадала пісеньку: “Баю-баюшки-баю, не лягай на краю, прийде сіренький вовчок і укусить за бочок”, - але заснути вона мені не допомогла… Хоча й не дивно, від таких пісень ще два дні не спатимеш… Марно я вовтузилась з подушками, ковдрочкою і розклала гарненько по порядку іграшки, щоб створити відповідну атмосферу, нічого мене не врятувало. Я одразу зрозуміла, що щось тут нечисто і що цей день точно має бути дуже галімим днем. От. І, наперед скажу, я не помилилася. По своїй натурі я страх як люблю спати. З нашого склепу ніхто не любить так спати, як я. Я можу спати вдень, можу вночі, можу добами не прокидатись, чим, до речі, дуже дивую старікашок з сусіднього склепу. Навіть сам граф Дракула з докором в очах похитував головою дивлячись на мій ангельський сон. Ось тому явище мого НЕсну віщувало щось вкрай паскудне. Отож, після кількох невдалих спроб ...

           У кімнаті було ще темно. Сонце тільки почало сходити на свій небесний трон. Його слабкі промені проходили крізь закриті штори. Вони забарвлювали приміщення в багряний відтінок, це породжувало неспокійну атмосферу. Це була звичайна шинкова кімната. Хоча, якщо оглянути її детальніше, можна помітити, що призначена вона не для людей. Посеред неї стояла дуже майстерно вирізьблена і оброблена різними візерунками труна. Її кришка була відкинута вбік. Там мирно спала, усім вже знайома, дівчина. На цей раз вона була без плаща. У неї видалась невгамовна ніч, яку вона провела сперечаючись з відвідувачами шинку. Згадуючи нічні події вона починала показувати гострі зубки, але одразу заспокоювалась і починала мило посміхатися. У неї було золотисте волосся, час від часу його кінчики міняли колір. Саме по цьому можна було визначати, який у неї настрій. Її риси обличчя були досить витончені: високе чоло, тонкі скули, бліда шкіра…     ...

Нічне життя було завжди досить активним, але сьогодні складалось враження, що сказилися абсолютно всі. Вони нутром чули наближення повнолуння. Повнолуння - це своєрідне народне свято. Його святкують всі без винятку, а не тільки оборотні. У це прекрасне свято нічні люди забували усі свої образи і принципи та дружньо бенкетували. Гостинні господарі накривали столи, вони робили усе щоб догодити приїжджим. Звірі і монстрики збігались з усього лісу щоб посидіти біля вогню та позабавлятися, як слід. Кожного разу веселі мешканці придумували щось таке, від чого утриматися ніхто був не в силах. Уже сп'яніла від напоїв молодь йшла штурмом на смертних людей, щоб понабивати свої шлунки кровякою та людятиною. Люди, як могли оборонялися, тож були також жертви й з темної сторони, але новоприбулі все-таки проривались до середини будиночків і гуляли там до світанку. Усі дуже полюбляли великі ігрища, тому для настрою святкувати починали завчасно.         Ліс жив своїм ...

          Короткий день добігав кінця. Той хто встиг запастись харчами і зброєю за час світла, оглядаючись по сторонам ховалися у хатини. Вони знали, темрява наближається дуже швидко і забирає усіх, хто забарився. Тому люди з поспіхом ниряли в середину маленьких кам'яних будиночків де укривалися до кінця ночі. Вони вже не вірили, що буде краще життя. Ті, хто ще пам'ятали старі часи казали: "А ми думали тоді було погано, а тепер маємо, що заслуговуємо!".          Сонце вже сідало. Воно розсипало своє проміння і пестило стіни потемнілих будиночків. Небо вигравало різноманітними барвами. То ставало кольору польових фіалок посеред троянд, то переходило до пекельного відтінку і здавалося, що попав ти в пекло за всі гріхи народу твого і всього людства колись жившого і нині живучого. Ось ще трішки і вогонь, який охопив небеса, перейде й на ліс. У цей час ліс ставав місцем найбільших сутичок за виживання. У ньому водились небач...

Це було 18 липня 2014 року. З тої пори, як люди почали "мирно" жити, світ дуже змінився. Він не став кращим, а навпаки був темним і непривітним. Люди стали звірами, притримувались інстинктів. Тільки одиниці намагались щось виправити. Та це вже було майже неможливо. Ці, здавалося б розумні створіння, винищували природу та забруднювали її. Довго вона терпіла знущання брата старшого. Але таки увірвався їй терпець. І вона дала відсіч. Почалась війна за виживання. Дехто пішов у темряву. Це було славнозвісне підпілля. Тут усі були рівні між собою і перед природою. Не було рангів і класового розподілу, ти або хотів вижити, або залишався на одинці зі своїм ворогом. Третього дано не було. Самим страшним і нездоланним противником залишилась Смерть, та й вона пошкодувала повстанців і подарувала їм другий шанс. Вона дала їм саме дороге, що у неї було в запасі. Віддала вічність. При умові, що коли прийде час вони підуть і не намагатимуться перехитрити її. Люди хапались за кожний шанс виж...

Ірина Бжезінська Розділ 1 Надхмарна мрія слимачка Ю Ап-п-п-п-чхи – пролунало в зеленій траві. І від цього голосного звуку, аж яблука на яблуні затрусилися. А одне, те, надкушене хробачком, лунко гупнуло на землю. А винуватцем усієї оцієї «апчухи», що сполошила рано-вранці все підяблуневе царство, був маленький слимачок Ю. Отак його всі і називали – Ю. А все тому, що у його сім'ї було багато братиків та сестричок, і його мама кликала усіх своїх діток лише називаючи першу літеру імені. Хоча і мав слимачок надзвичайно гарне ім'я Юстиніан, проте цього ніхто не знав. Натомість усі підяблуневі мешканці знали маленького слимачка Ю. Ой, що ж то був за Ю. Не Ю, а ціла юрба бешкетства та неслухняності. Він був у сім’ї найменший і добре знав, що може отримати більше за інших, особливо завдяки голосному скиглінню чи проливним сльозам. Але загалом він був добрим та розумним слимачком і його усі любили. І, найголовніше, що наш Ю був дууууже цікавим та допитливим, що...